Мартирологія Українських Церков Т. 2

зом в’язня на химерній волі... Надіючися на скорий поворот після закінчення Вати- канського Собору, на поворот до свого духовного стада, і вчинивши все, що вимагав від мене архипастирський обо- в’язок, для забезпечення безперервного апостольського наступства в Українській Церкві, прибув я, фізично зморе- ний, душевно незламаний, до Петрової Столиці... Моє прибуття до Риму, як і моє ненадійне звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького монастиря в Ґрот- таферрата, потім у Ватикані, були супроводжені нерозга- даними знаками. Найкраще змалював це у своїй промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28.9.1969 р., Президент італійської посольської Палати, Юлій Андреотті: «Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначували Ваше життя священика, Верховного Архиєпис- копа, тоді ми з певністю повинні б предсказати емпіричні зони, дотепер ще незнані, ні неописані. Мудрість, про яку 27 нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Риму, відбулося тут перед нами, католиками-римлянами, під своєрідною заслоною мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів мається страх віддати пошану пере- слідуваному, керуючися бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не взяв цього як виклик, чинити ще більше зло від того, яке він творив аж до цього мо- менту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут в Римі...» І дальше продовжував Юлій Андреотті: «В 1948 р., Еміненціє, вийшла книжка... про стан християнства в Со- вєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: «Оди- надцятого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого загально говорилось, що він помер, на підставі найновіших вісток мав би ще знахо- дитися між живими». Оцей теперішній світ, який відважився робити закиди Пієві ХІІ-ому за те, що він вчасно не дові- дався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як наступив мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви може вже вмерлі, а чи може ще живі. На превелике щастя, Ви є «вмерлий», що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить...» * * * Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Народ. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь ле- жали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн востане наша Церква і Народ! Всіми силами старався я шукати виходу з цього, майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і Народ з руїни, щоб їх відро