Мартирологія Українських Церков Т. 2

в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю» (Поуч. Володимира Мономаха дітям) і вам, моїм Духовним чадам заповітую: «Будьте свідками» Христа і в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і лагерях, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної плянети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не по- сороміть також свого власного українського імени, не за- буваючи слів Христових: «Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший господа свого...; щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 15-16). * * * Євангельськими словами й образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в’язня, іспо- відника, який опинився «на краю землі» і на краю свого власного життя, віч-на-віч смерти, в Мордовії, в невино- симих кліматичних умовах, в найстрашнішому лагері смер- ти, де кончина мого життя була близька. Та милосердному і Всемогучому Божому Провидінню сподобалося інакше! Ненадійно проголошено мені звіль- нення! Хто і як до цього причинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого спів- чуваючого наукового світу, що станув у моїй обороні, чи це було хвилеве опам’ятання тодішніх властедержителів, — Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагнен- ного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоана XXIII, цього уосіблення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу! 26 Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі і дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в Ізоляторі Київської тюрми: «Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!., скажу одверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить» (Письмо в Ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.11.1961). Та голос бл. п. Папи Йоана XXIII кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Про- мислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в’язень? І так почався новий і дальший шлях мого життя, яким паломничаю вже ось-ось упродовж двох десятиліть. І цей шлях, як скоро виявилося, не був шляхом, на якому світили «астра» — ясні зорі. Він і далі був шля- хом В’язня Христа ради, тим ра