Мартирологія Українських Церков Т. 2

ереживаю третю окупацію. Виріс у сім! кому- ністів. Мій батько в 1949 році організував перший колгосп на Волівеччині, у тому ж 1949 р. бу поранений, як офіційно говориться — «бандерівською кулею». Мати закінчила Вищу партійну школу при ЦК КП України, — як бачите, родитись «буржуазним націоналістом» я не міг. Мене з дитинства вчили любити і поважати рідне село, хату — з часом це обернеться «злочином» проти устроїв радянської суспільности. Я ріс сліпим і німим, як інші. Одне, це я любив ходити до церкви з бабусею; з часом дитяча ціка- вість також стане «злочином». Вперше я відчув ненависть з боку іноземця, дорослої людини в 9-ій клясі — до закін- чення тої кляси залишилося два місяці. Сталося так, що мені сказали, що я «задрипаний гуцу л», на що я своєрідно відповів — плюнув в обличчя. Плювати в облич- чя не вільно, потрібно було мовчки не витирати своє. Три- чі мене виключали зі школи, і всі три рази за «хуліганство» — хуліганство, яке в СРСР не прощається навіть дітям. Починаючи з 9-ої кляси по сьогодні за мною ходить вели- кодержавне гасло: «Нє стал на путь ісправлєнія». У 1961 р. після закінчення будівельного училища я вже стояв на «учоті», ходив відмічатися двічі на тиждень в Управління МВС УРСР, вул. Короленка 15, кім. 7. У 1962 р. я був засуджений по ст. 222, ч. II та 223, ч. II строком на чотири роки ВТТ. У 1963 р. 4 січня тікаю з Ужгородської тюрми п/я 128/72 — мене зловили. Новий суд і новий строк. — п’ять років суворого режиму ВТТ, і як попердив пол- ковник Білий з обласного управління КДБ: «Єщо раз, і тьі не вьікрутішся...» У 1965 р. знову тікаю, не цей раз із табо- ру п/я 128/59 м. Піщанка. Втік. На волі пробув сім місяців. Жив під чужити прізвищами. У 1966 р. матері сказали представники КДБ, що якщо Йосип прийде з каяттям, то все буде прощено, бо він ніяких злочинів не вчинив окрім 532 втеч. 28 лютого 1966 р. я з’явився з каяттям в обласне управління КДБ м. Луганська (Ворошиловград). Як прий- мають каяття, Вам добре відомо. Перше — се розповідж про всіх, хто цікавить КДБ, далі каяття із засудженням «прошлого». Потрібно відмовитись від усього. — Крестік снімі! — какая то повінна?.. 1-го березня 1966 року мене було арештовано і від- правлено етапом до вінницької тюрми, де нач. тюрми тоді був полк. Каширін. Тюрма мене зустріла «радо»: вже на другий день по прибутті я отримав 15 діб карцеру для «акліматизації», як повідомив нач. оперативного відділу. 7- го травня суд — 7 років суворого режиму у ВТТ. В липні мене до табору п/я 128/39 с. Ладишино. А в цей час КДБ гарячково шукало «целі явкі с повінной...» Уже з перших хвилин мого перебування в таборі розпочались репресії. Тільки но я переступив поріг брами табору — Терелю вбік і хорошенько ошмонать. Всі регалії познімали. Так я по- знайомився із ст. лейт. Ярмошем, моїм майбутнім катом. Мене почали роздягати, побачили на шиї кульчик з Бо- жою Матір’ю — зірвали. За те, що осмілився провадити «наглядну пропаганду» — 15 діб ШІЗО. П