Мартирологія Українських Церков Т. 1

практики і оскільки не зроблено буде відповідних корек- тивів до неї, ховає в собі і внутрішню «червоточину» і не дасть гарантій безупинного розвитку національної Церкви. Коли взяти зносини майбутні нашої Церкви, хоча б з грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу Церкву, на вищих представників її і на голову її, митрополита, все «згори» заглядатимуть патріархи інших Церков, відповідним чином і трактуючи нашу Церкву, що для її авторитету, маєстату було б неба- жаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й для культивування авторитету церковної ієрар- хії серед кругів церковних, серед великої української дер- жавної парафії, фігура митрополита, як голови — очолення нашої Церкви, була б мало імпонуючою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській Церкві, як Церкві апостола Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні моменти, зв’язані з цим завданням, до ло- гічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б відповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься. Я думаю, що українська автокефальна Церква головою своїм повинна мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно-державної ідеології. Український патріярх — рівний патріярхові московсь- кому — це річ, потреба якої вимагається інтересами укра- їнської Церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, — я це передбачаю, — в її натураль- ному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішньо міцна, ієрархічно дисциплінована українська Церква може відіграти велике позитивне зна- чення у вислідах такої боротьби. В зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на православні Церкви (грузинську, білоруську, польську, латиську, вірмено-гри- горіянську) держав, посталих на місці давньої Росії, така українська Церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впли- вові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути. 223 Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю собі клопоту з того, що вони при- ходять в голову серед таких несприятливих обставин. Без огляду на останні, мусимо мати з’ясованими і піа дезідеріа нашого державного будівництва, інтегральною частиною котрого є й плянове будівництво української Церкви. Такої точно до деталів продуманої програми ми ще не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших невдач. Мусимо все зробити, щоб ця ідея перемогла, стала елементарно зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців. Я певний є, що ідея власного патріар- хату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в органі- зації української автокефальної Церкви, носиться в свідо- мості, чи може напівсвідомості, наших церковних кругів, шукаючи лише стим