Мартирологія Українських Церков Т. 1

ьки на своїй землі, повним господарем на ній. Але ми віримо, що Церква Христова, освя- чуючи Божим авторитетом прагнення українського народу до визволення його духу з-під влади тьми і зла світу, в ім’я знесення на землю Христового Царства, приведе все життя українського віруючого люду до ніг Христа. Тому ми цінимо свою відроджену автокефальну Церкву перш за все як Церкву Христову, а потім уже як національну. Тому Христова Українська Автокефальна Церква є для віруючого українського народу вічна самоціль ду- ховного звершенства, а не тимчасовий засіб до піднесення тільки земного свого повсякденного життя. В історичному процесі організації „православної” російської Церкви, до складу якої належали вірні українці, ми віддалилися від тих Божественних заповітів, що покладено було в основу Церкви Христової і яскраво здійснювалось в житті Церкви часів св. Апостолів і перших віків християнства. Українська віруюча людність, шукаючи Бога, відродила в житті своєї Церкви по- чуття народньої простої віри, ці забуті підвалини Церкви. 295 Христос заповідав: „Князі народів панують над ними, і старші володіють ними, серед вас хай не буде так, але хто хоче бути першим, хай буде всім слуга.., бо й Син Чоловічий не прийшов, щоб служили Йому, а щоб Самому послужити і віддати Себе на визволення многим” (Мт. 20, 25-28). Ап. Павло заповідав хрис- тиянам в Фесалоніках: „Духа не вгашайте” (1 Сол. 5, 19). Ці божественні заповіти українська віруюча людність соборноправно поклала в основу організації відродженої своєї Церкви. Ними вона відмежувалась від позацерковних організацій. В Христовій Церкві не може бути панування й примусу, лише вільне підля- гання віруючих моральному авторитетові пастирів, що свій авто- ритет зміцнюють любовним служінням тим, кого пасуть; вірні не примусово підлягають, а вільно схиляються перед вищим авто- ритетом пастиря, що є слугою всіх. В такій організації Церкви по законах любови і полягає соборноправність нашої Церкви. В своїй роботі почесний Собор делегатів УАПЦ мусить поставити перед собою запитання: „А у нас так?”. Бо спостерігалися спроби тлумачити соборноправність в напрямку перенесення „влади” зверху вниз, з пастирів на тих, кого вони пасуть, внести в організацію соборноправної Церкви замість панування „владик” панування вірних (Рад або осіб), перетворити пастирів — вільних слуг — у наймитів... Церковна організація, коли порушує в той чи інший спосіб головний заповіт Христа: „Посеред вас хай не буде так”, — втрачає ознаку Церкви Христової, перестає бути нею, бо, де кінчається зв’язок любови, і починається право влади, — там кінчається Церква. Друга ознака Христової Церкви — в соборному виконанні заповіту ап. Павла: „Духа не вгашайте”. Життя соборноправної Церкви мусить виявлятись безпереривно низкою творчих актів, як у цілому, так і в поодиноких членів, повсякчасним стремлінням вірних до удосконалення в „повну міру зросту Христового” (Еф. 4, 13). Християнство — релігія безмежного п