Мартирологія Українських Церков Т. 1

ла боротьби за українську Церкву. Але український національний рух, спалахнувши на Україні після повалення царату, швидко поширився також і на церковну сферу. На єпархіальних з’їздах весною і влітку 1917 року, в яких брали численну участь і миряни, лунала українська мова, вислов- лювались домагання не тільки духовного відродження Церкви, закостенілої в рамках служіння царському самодержавію, але й розмосковлення Церкви на Україні та відділення її від загально- російської системи. Говорилося про потребу скликання Всеукраїн- ського Церковного Собору з участю духовенства і мирян, який вирішив би дальшу долю Церкви. В листопаді 1917 було зроблено перший крок в цьому на- прямку: обрано першу Всеукраїнську Православну Церковну Раду — тимчасовий орган для підготовки скликання Собору. На чолі її став архиєпископ Олексій Дородницин. Вже тоді Російська Православна Церква, яка саме в той час відновила Московську патріяршу катедру і поставила на неї па- тріярха Тихона, почала ставити рішучий спротив національним тенденціям в Церкві на Україні. Маючи у своїх руках ієрархію, а тим самим можливість канонічних санкцій, російська Церква до- кладала всіх зусиль, щоб не допустити до відділення чи навіть ширшої автономії Української Православної Церкви. Одним з перших таких кроків була заборона у священнослуженні архи- єпископа Олексія в самий день відкриття Собору в січні 1918 29 року, щоб позбавити його права участи в Соборі. Все ж українці мали на Соборі перевагу і можливо досягли б деяких успіхів, тим більше, що саме в той час у Києві було проголошено IV Універсал про незалежність Української Народньої Республіки. Але працю Собору перервав прихід більшовиків. Справа унезалежнення Української Православної Церкви на- певне була б значно легшою, якби її підтримала тогочасна україн- ська державна влада — Українська Центральна Рада. Але вона виявила в церковному питанні повний нейтралітет і навіть бай- дужість. Гетьманський уряд, який прийшов до влади у квітні 1918 р., визнав законом передове місце Православній вірі, що було кро- ком вперед, але не зробив жодних заходів для створення життєво- необхідного елементу незалежної української Церкви — власного єпископату. В той час Митрополитом Київським, на місце уби- того більшовиками митрополита Володимира, став запеклий українофоб Антоній Храповицький, який подбав про те, щоб на другій (літній) сесії Всеукраїнського Православного Церковного Собору (20. VI. — 11. VII. 1918) переважав не-український еле- мент. Собор у такому складі проголосив дальшу залежність від Московського патріярха. Для керівництва церковним життям бу- ло створене Вище Церковне Управління. Церква на Україні, згід- но із прийнятим на Соборі статутом, мала користуватись знач- ною автономією. Одначе, Всеросійський Собор у Москві, який мав затвердити статут, вніс у нього ряд змін, відбираючи від українців багато здобутих ними прав. На третій (осінній) сесії ВПЦСобору (жовтень-листопад 1918 р