Мартирологія Українських Церков Т. 1

.) виступив міністер ісповідань гетьманського уряду Олександер Лотоцький з вимогою, що Українська Православна Церква в незалежній Українській державі має бути автокефальною. Росій- ські єпископи поставили цій заяві рішучий спротив. Але, так чи інакше, в дальший хід справи втрутились зовнішні події. 16 лис- топада гетьманський уряд було повалено, і до влади на Україні прийшла Директорія УНР. Одним з перших законів нового уряду був закон 1. І. 1919 р. про Автокефалію Української Православної Церкви. Негайно після того було вжито заходів, щоб здобути визнання автокефалії Царгородською патріярхією, колишньою Церквою-Матір’ю Київ- ської митрополії. Одначе, Царгородська патріярша катедра була в той час вакантна, і українська дипломатична місія, вислана до Царгороду, не могла здійснити своєї мети. Тим часом, в кінці січня 1919 року Київ знову здобули більшовики, і, з короткими інтервалами, залишились там уже на постійно. Хоч як це парадоксально, більшовицький закон про відокрем- лення Церкви від держави, сприяв відновленню руху за україні- зацію Православної Церкви на Україні. Згідно з цим законом все церковне майно (включно з храмами) переходило у власність держави, а вона могла давати їх у користування зареєстрованим ЗО у влади громадам. В березні 1919 р. в Києві було засновано першу українську церковну громаду. Прохання її членів про доз- віл відслужити Страсті і Великодню відправу з читанням Єван- гелії українською мовою, безапеляційно і грубо відкинув єпископ Назарій, який керував тоді Київською єпархією. Тоді українці зареєстрували у влади свій парафіяльний статут і одержали від неї право на користування Миколаївським собором на Печерську. 22 травня 1919 року було відправлено першу всенічну і літургію з вживанням української мови, що викликало великий ентузіязм вірних. Ще раніше, у квітні, члени української церковної громади ство- рили з себе Всеукраїнську Православну Церковну Раду нового складу, поставивши собі завдання керувати організацією україн- ських парафій в Києві та за його межами. її очолив Михайло Мороз; заступником обрано прот. Василя Липківського — пізні- шого духовного провідника і митрополита УАПЦеркви. Цілі і бажання православних українців виразно з’ясовано у відозві «Чо- го хочуть православні українці в своєму житті», виданій Об’єдна- ними Радами українських православних парафій м. Києва. Не дивно, що російський єпископат зареагував на цю нову хвилю українського церковного відродження гострими контр- заходами. Коли до Києва повернувся з військами Денікіна ми- трополит Антоній Храповицький, він негайно відібрав в українців всі церкви, 13 українських священиків і дияконів заборонив у священнослуженні, а неприсутнього в той час в Києві прот. В. Липківського віддав заочно під суд. Непримиренна політика ро- сійської ієрархії супроти українців тривала за кожної влади; як відомо, триває вона до наших днів. З відходом Денікіна, українське церковне життя знову відро- дилося. Укра