Мартирологія Українських Церков Т. 1

р, батько мусів бути дуже небезпечним злочинцем проти влади, бо втік із Полтави. Через кілька місяців одержали картку з Ростова-на- Дону, в якій батько писав, що захворів на поворотний тиф і лежить у в’язничній лікарні. Знову довго не було вістки, нарешті дістали картку, в якій незнана нам добра душа сповістила, що в’язня Тимофія Поповиченка звільнено, у зв’язку з безнадійним станом здоров’я. Мама вирішила його рятувати. Тяжко було дістатися до Ростова, та станичники-залізничники взялися нею за- опікуватися, помогти їй вирвати священика із в’язниці та привезти додому. З великими труднощами, але те пощас- тило зробити. Батько, хоч напівживий, дістався до станиці. «Добрі самарянки»-козачки відгодували свого священи- ка і поставили його на ноги. Трохи там було спокійно, поки радянська влада не за- кріпилася та й не почала тиснути на кубанців. І ми вирі- шили повернутися знову до рідної Полтави. Там більшість церков були вже закриті, але мені по- щастило ще почути в одній нашу чудову молитву: «Боже, Великий Єдиний!»... В деяких селах церкви не були ще замкнені, але бракувало священиків. Одного дня до батька приїхали представники церковної громади із села Катери- нівки Сахновщанського району, просити його, щоб поїхав до них обслуговувати їхню громаду. Батьки мої поїхали туди, а я залишилася. Мене добрі люди «упхали» на працю, що було тяжко, бо я належала до «клясово-чужого елементу». В Катеринівці батько пару років прожив спокійно, поки влада не почала вести «скажену» пропаганду проти «кур- кулів». Одного зимового дня до батька прийшов сусід, дуже бідний селянин, але релігійний. Він попередив батька, що у списку приречених на заслання «куркулів» є і священик. Але сказав, що його врятує, а для того мої батьки мусять приго- тувати маленькі клуночки з необхідним, і після півночі він відвезе їх на.залізничну станцію, нехай тікають до міста. Повернулися мої батьки знову у Полтаву. Кілька років батько обслуговував церковну громаду у селі Мачухи, 8 км від Полтави, аж поки у 1933 році, сам, опухлий від 465 голоду, поховав майже всіх своїх прихожан. Лише молод- ші й спритніші, з підробленими документами, розбіглися по всій широкій «Есесерівській імперії». Вліті батько тяжко фізично працював на кооперативних городах. Мама днями й ночами плела людям вовняні пан- чохи, заробляючи на шматочок хліба. У лютому 1938 року (Єжовщина) батька знову заареш- тували. Мама ходила його провідувати (я тоді жила у Харкові), трохи підгодовувала, брала прати білизну, яка не рідко була закривавлена... Але одного дня начальство сказало, що батька, як «во- рога народу» засудили на 10 років заслання із суворою ізоляцією, без права листування. Тоді йому було вже біля 70 років, то ж то був присуд смерти. І наш батько, як камінь у річку... Тоді ж «підібрали» й усіх священиків, які були зали- шилися. І де спочивають їхні кості, один Господь знає. Лариса Дониук донька о. Т. Поповиченка Друкується вперше. — М