Мартирологія Українських Церков Т. 1

тям, як моєю журбою, а весною процвітає білим цвітом — моєю лю- бов’ю і тугою... Так, так я завжди бачу ту калину, що в журбі похилилася над хрестом і могилою тієї юної, життє- радісної й чутливої істоти, що відійшла так рано з цього непривітного світу. Може це теж моя провина, мій гріх, що не зберегла її, що загинула вона так рано... Чи цей гріх мені буде прощений? Не знаю, чи маю я право її оплаку- вати, чи це може, Боже Провидіння, що Господь її забрав з цього світу, такого темного, тяжкого, що катує людей, не жаліючи ні дітей, ні юнаків, ні жінок... Може, це Божа Благодать, що забрав у свої оселі, не допустивши до тяж- ких страждань, як це допустилося з її батьком Володи- миром Чехівським, а також скільки її товаришок і друзів потім переживало страшні страждання й горе (згадати тільки молоду, юну Рону Черняхівську, що в руках катів затьмарився її розум (збожеволіла), що й мати Людмила Старицька-Черняхівська не змогла її найти по таборах смерти), як це згадати, то може, це Благодать Божа над моєю донею Любусею так проявилася, що не допустив, Господь, її до таких страждань... То ж, молись, нещасна мати! І дякуй, Господеві, що не прийшлось їй так страд- ницьки прожити, як це було з її подругами... А ще залишила там у Києві друзів, що тепер вони за мною плачуть, а я за ними тут, бо вони там самітні, хворі, старі, а я тут теж стара, хвора і зовсім самітня. Це теж гріх мій. Я залишила їх без моєї уваги, любови й ніжности, що скрашує, облегшує старість. Ото і є кара тяжка на чужині. І до Рідної Землі ніколи не припаду з поклоном низьким... Пожовкле листя шелестить і гаснуть очі, І я не знаю — чи я живу, чи доживаю, Чи так по світі волочусь, бо вже не плачу, не сміюсь... Ні, ще плачу! Не сміюся дійсно, а плачу завжди, як згадаю мою Україну далеку, самітню могилу з похиленою 534 калиною, страдника-друга, товариша, що й не знаю, де його могила, де він свою буйну голову поклав, а чи вмер, чи може десь мучиться-страждає... Олена Чехівська Із збірки Ф. Бульбенка. — Архів УВАН ім. Д. Антоновича у США, Нью-Йорк. Відпис оригіналів. 535 [80] ЛИСТИ З УВ’ЯЗНЕННЯ ДО РОДИНИ ПРОТОІЄРЕЯ МИКИТИ КОХНА Протоієрей Микита Кохно, випускник Київської духовної семінарії, учитель, був священиком УАПЦ з 1922 року. У 1936 році його заарештували і судили на останньому судовому про- цесі над діячами УАПЦ. З концтабору він не повернувся. Листи прот. М. Кохна зберігаються у його дітей у США. Любі й дорогі мої Віруся і дітки Валя, Тарасик і Катю! Ще раз нагадую Вам, що я послав Вам два листи, один лист послав 9. VI, а другий 12. VI. Пиши чи получила ти їх чи ні. В тих листах я писав більш менш подрібно, як я доїхав і як я зараз живу в лагерах. Коли одержиш цього листа, то при першій можливості віднеси листа Євдосінії Федоровні. Чи вона Федоровна, бо я добре не пам’ятаю, коли не так, то нехай вибачить. Віруся, ще раз прохаю, моє серденько, пиши мені по- чаще, бо я дуже скучаю за тобою і за дітками