Мартирологія Українських Церков Т. 1

ще був мій вірний друг-товариш життя Володь, 532 що розумів і з любов’ю все життя підтримував мене, так як і я його розуміла, допомогала во всіх етапах його страдницького життя, в його боротьбі за Правду, за поне- волений народ... Потім страдницький його путь і мій разом з ним... Його, коли ще була якась надія, якесь марево, що я можу, я мушу якось допомогти страдницьким мукам ув’язненого, засудженого на небуття... От, тоді у мене не було упадку душевного, тоді я зі всією енергією була в русі, в дії, можливість хоч в тисячній долі облегшити муки приреченої людини, дати хоч хвилинну полегшу, хоч мі- ражний блиск надії та утихомирення, хоч на мент, а може й довше... Все це давало мені сили в житті. Я випробову- вала все, що могла й робила все можливе й неможливе — Харків, Москва, Ярослав, Соловки і знову Підмосков’я... І нарешті в безнадії Київ. А потім блиск надії освітив мій путь на еміграцію, бо ж якась вістка, що Володь опинився по цю сторону залізної заслони (в Манджурії, Харбін І/ 33 Новомосковська вулиця)... Ця вістка виштовхнула мене з Батьківщини, з Рідного Краю. Все це був міраж... Як буває в пустелі спрагненому мандрівникові уявляється оазис з зеленню і водою... Але це не була якась фантазія, уява... Ні, це ж цю вістку я мала у Вінниці, а потім у Львові... Всі ознаки дійсного стану... Я писала на цю адресу сама, а потім у Львові через п. Луцького Мирона (через міжна- родні організації)... І все це без всяких відгуків, звичайно, без всяких вісток. А тим часом я опинилась на чужій землі, ще далі від Рідного Краю, без надії на поворот на Рідну Землю, як не до живих, то до дорогої могили Лю- бусі, щоб там рядом з нею відпочити на вічно... Оце моя сповідь. (Думала сьогодні говіти в церкві, але не була готова душевно і тепер сповідаюсь на папері). Тяжкий непростимий гріх, на моїй душі, я його повсяк час від- чуваю й болію цим, що виїхала в погоні за міражем не- здійснимим, залишила Рідну Землю, пішла за покликом якоїсь надії, а може за покликом обов’язку можливости допомогти страдному ув’язненому, приреченному, може... може... Це мене повело в далеку путь, чужими незнаними доріжками... Потім, коли виявилася безнадійна ситуація, коли надії на виявлення якогось сліду життя, чи смерти Володі — цього страдника за правду людську, коли ці надії зникли, я опинилася перед пусткою... Пусткою ду- шевною, тут на дорогах і шляхах чужих я не знайшла чого шукала, за чим погналася по чужих шляхах. (Ман- джурія потрапила раптом до рук катів-більшовиків, а тут 533 серед тих, що випадково вирвалися зі сходу, ніде не ви- явилося слідів Володі)... А там залишила на Рідній Землі, в Києві, і живих друзів і дорогу, ніколи не затьмарену, в моїй думці, могилу Любусі... Це мій гріх... Могила зали- шилась занедбана, закинута і хоч там на могилі на сторожі росте калина і оплакує і вкриває листям і ягідками кали- новими, дорогу могилу, замість моїх сліз і поцілунків землі на могилі, вкриває восени золотим лис