Мартирологія Українських Церков Т. 2

о спасіння, того нашого покаяння треба й нашому народові для його віч- ного спасіння. Бо, якщо гріхи людей стягають на ввесь нарід Божу кару і довги тих гріхів можуть ставати таким тяжким тягарем, що конечними стаються тоді важкі страж- дання невинних та гіркі сльози і жорстокі діла покаяння винних, то, здається, що терпіння, які стягнула на ввесь наш нарід ця війна, є бодай в часті карою за гріхи, яких міра переважила. 224 Всеч. Отці пам’ятають, що довго ще перед війною в кількох числах «Арх. Відомостей» оголошував я свої роз- думування під титулом «Хто винен?» Мучила мене думка, що причиною терпінь нашого народу, терпінь, яких вже тоді було чимало, та, які, як здавалось мені, були заповіджен- ням більших іще терпінь у світовій війні, були в великій мірі спричинені нашими гріхами, нас, священиків. Як змо- ра, як недобрий сон, вертається до мене ця гадка й тепер, коли страждання невинних стаються з кожним днем більші. Мушу щиро поділитися з Вами, Всеч. Отці, моїми думками: Коли б ми були певні, що Пресв. Таїнства Христової віри, які іменем Христа уділяємо нашим вірним, ніхто з нас не приймає по-святокрадськи, — то могли б ми бути вільні від того страшного питання, «Хто винен»! Але, коли майже напевно знаємо, що з-поміж християн нашої А. Єпархії, не один може прийняв святокрадським способом Пресв. Т. Євхаристії, то кров мусить нам в жилах стина- тися і зі жахом мусимо питати себе: «Хто винен?!» Бо до уст святокрадника понесла священика рука Пр. Жертву Христа, Його Тіло і Кров! А що кожне святокрадство являється історичним повторенням Юдиної зради, — то фактом є, що хтось з наших вірних стався «повинним Христової Крови», себто стався винним убивства Христа! І фактом є, що при цьому страшному злочині стояв неда- леко один з нас, священиків! На згадку про це аж дрож переходить по цілому тілі! І через те питання: «Хто винен!» стається подібне до Архангельської труби, що кличе нас, священиків, на суд. А що сказати б на те, коли б то не простий християнин, який не досить знає катехизм, такого убивства допустився, (а і в тім чи нема вини священика?) але вже один з нас, священиків Христових, учеників чи апостолів, один з них — з тих, яких Він зове братами і приятелями, яких виви- щив понад всіх людей, — один з нас, яким у руки вложив чашу Своєї Крови, став зрадником і чашу Пресв. Крови віддав демонам на поталу! Якими ж сльозами і яким по- каянням змити цю пляму з історії нашого Духовенства?! Як зірвати тії пекольні в’язи, які нас усіх злучили з де- монським ділом Іскаріота?! Бо, якщо святокрадство простого християнина, що не знає катехизму, є страшним нещастям для цілої громади і 225 народу, то якою вагою важить пригнітаючий ввесь нарід тягар Юдиної зради, сповненої священиком?! Цей злочин тисячі разів страшніший ніж тамтой; то таке нещастя для цілого народу, що його наслідки труд- ніше усунути, ніж наслідки кривавої війни. А перед небом і землею стид такий, що хіба під землю треба скр