Мартирологія Українських Церков Т. 2

майже забути. Безумовно, праця для ближніх, дбайливість про убогих і любов до людей — то чесноти, що ведуть до Бога і свій осередок, та мету усіх своїх змагань знаходять в Бозі. А одначе Христос сказав: «Убогих все маєте поміж собою, а Мене не все будете мати». У тому значенні, в якому служба 229 для убогих і ближніх не є службою, віддаваною Всевиш- ньому в Тройці єдиному, в тому значенні, в якому Христос у 12 році життя, лишаючися в Єрусалимі, говорив Матері і св. Йосифові про справу Свого Небесного Отця, в якій Йому треба бути. І нам, Божим слугам, треба бодай часом зноситися до того поклону і служби Всевишньому, яка забуває про все на світі. Отже коли з увагою приглянетеся, Отці, рішенням нашого Собору, то спостережете, що може більше, ніж ми самі цього бажали, є ті рішення проявом так понятого теоцентризму. В них пам’ятали ми не тільки передусім, але й виключно про Божу справу, про Боже царство. Ми вправді наміряли переходити усі душпастир- ські обов’язки і усі душпастирські труднощі, та сталося так, що рішення Собору з 1940 р. мусіли ми закінчити в хвилині, коли ще ми радили і застановлялися над обов’яз- ками, що безпосередньо відносяться до почитання Бога в Тройці єдиного. Поза тою службою поклону, віддаваного Всевишньому, рішення нашого Собору доторкають тільки обов’язку християнських молитов і нормують, так, як це в наших часах можливе, життя по єванг. радам. Про наші людські потреби і труднощі, про удержання Духовенства, згадали ми тільки, наводячи два уступи Євангелія: «Шу- кайте передусім царства Божого» і «Даром ми прийняли, даром даємо». Хоч соборові декрети і правила відносяться переважно до внутрішньої, духової сторони священичого життя та душпаст. праці, й тому з огляду на зовнішню їх сторінку мало, може, практичні, то одначе, знайдете в них, Отці, багато таких приписів, що без сумніву покажуться преваж- ними в душпастирській праці. Пригадую хоч одно лишень привило, яким Собор приписує проповідникам багато й усильно молитися про успіх проповіді за тих, що її слуха- тимуть. Наколи б Всеч. Духовенство примінилося до тої ради, чи радше усильного припоручення, воно принесло б необчислимий хосен для Церкви. Думаю, що урегулювання проповідництва в дочерних церквах має також велике зна- чення для народу і Церкви. Але важнішою, може, ніж усі позитивні приписи, зформуловані в правилах, є друга сто- рінка соборових праць. І наколи б обставини були так склалися, що після ухвалення першого правила про пере- клад на українську мову визнання віри, були би ми мусіли 230 перервати дальші праці Собору, — зрештою зачинаючи Собор, думали ми, що так і станеться, — то були б ми мусіли признати велике значення самому скликанню Собору. А те значення саме у спільноті праці єпархіяльного Єпис- копа з Духовенством Єпархії, солідарність поміж ними, безнастанне порозуміння, взаємне довір’я і обостороння свідомість спільної мети і спільних орудників до тої мети. Весь той успіх в правильному і