Мартирологія Українських Церков Т. 2

ь, богословський дослідник най- більшого об’явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і Жизні Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва «Царю Небесний»). Надхненний Його благодаттю служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як про- фесор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Ака- демії чи вкінці як основних Українського Католицького Університету тут в Римі... Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій, науці, ста- раючися воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що Наука — це один з наріжних каменів-стовпів відрод- ження і сили народу, а богословська наука — це євангель- ський заповіт Христа — «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через свої наукові й виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум...» (Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії — 6 жовтня 1929 р.). Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, в обличчі вічности, яка невідхильно зближається до мене, заповітую вам: Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми 23 науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам’ята- ючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука — це їхнє дихання жизні! * * * Коли в 1939-му році почався новий «хресний ход» нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 р., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначаючи мене своїм наступ- ником, сприйняв я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав — «Гряди по мні...» (Йо. 1, 44). Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, що навістили нашу Церкву, що значило «йти за Христом». Він бо сказав: «Іже хощет по мні іти, да отвержется себе, і возмет крест свой, і по мні грядет» (Мр. 8, 34). Покликання до пастирської служби — це відректися себе самого, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любови до Христа, який також прорік, що «іже отвержется мене пред человіки, отвержуся його і аз пред Отцем моїм, • іже на небесіх...» (Мт. 10, 33). Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі — «Пер аспера ад астра». Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його ду- ховної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «перед человіки», «в роді сем прелюбодійні