Мартирологія Українських Церков Т. 2

сипляться громи на народні комітети, що не виконують наказів, сприяють «неблаґонадьожним елементам» і не хо- чуть дати бідним те, що їм належиться. Комітети знову скликають тих бідних селян, а ті проголошують: ми не є бідні й Божого не потребуємо. Тоді виходить наказ ті землі перебрати для колгоспів. Та в багатьох місцевостях побожні вірні й тут зуміли обійти нові розпорядки: па- рафіяльні й церковні землі перебрали, розділили між со- бою, гарно обробили, а ввесь урожай передали священикові. Та не довго остало це в тайні. Коли про це довідалися комуністи, забрали всі землі й від того часу вірні самі вдержують священиків. Єпископ Теодор не упадає духом. Хоч комуністи за- брали багато церков і приходів, хоч вигнали багато свя- щеників, хоч забрали тепер і землі та щораз більше об- межують свободу релігійних сходин, — потішає його те, що не відпав ще ні один священик, а вірні не тільки що не відпадають, але просто стають героями, як у перших віках християнства, ба, що більше, до Єпископа приходять все нові й нові депутації православних, які в р.р. 1920-1922 відпали від Греко-католицької Церкви, а тепер просять прийняти їх назад до Унії й дати їм греко-католицького священика. Тим помагається багатьом священикам з ро- динами, що вигнані насильно з парафій, мусять піти на працю до лісів, склепів чи до інших занять. Та пекельні сили не сплять і надто врились їм у пам’ять могутні прощі греко-католиків на Чернечу Гору, де народ 309 цілими століттями, а особливо в останніх роках переслі- дувань, черпав сили до боротьби й витривання. Більшо- вики рішилися вдарити всією силою на цей могутній центр релігійного життя греко-католиків Закарпаття. Дня 22 березня 1947 міський комітет покликав до себе настоятеля оо. Василіян на Закарпатті, о. Антонія Мон- дика й місцевого ігумена монастиря Чернечої Гори, о. Івана Сатмарія. З приходом більшовиків оо. Василівни на Закарпатті мали велику повагу навіть у радянських вій- ськових властей, як герої й мученики, бо за мадярської ери майже всі сиділи по тюрмах, як зрештою сиділи тоді майже всі свідомі українці. Та тепер карти обернулися. Міський комітет, де зібрались і представники НКВС, ви- магає від тих двох монахів, щоб в імені всіх своїх монахів підписали заяву про перехід на православ’я. Та оба вони заявили, що того зробити не можуть. Ніякі намови, пере- конування й погрози не помагали. Дня 24 березня сильні моторизовані відділи НКВС окружили монастир саме під час вечері. До їдальні увійшло кілька офіцерів і ще раз зажадали від настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо коли ні, то монастир зліквідують, а всіх ченців вивезуть. Обидва настоятелі ще раз рішуче заявили, що того не зроблять ніколи. Тоді командир відділу від- ділив настоятелів і священиків від решти братії і сказав їм, що не сміють ніяким способом тероризувати монахів, щоб кожний міг свобідно рішатися. Ігумен о. І. Сатмарій сказав тоді до всіх монахів: «Нехай кожний поступить так,