Мартирологія Українських Церков Т. 2

туючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті. Не диво, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Веня- мин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церков- ного занепаду і роз’єднання, робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед заги- 31 беллю об’єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київ- ського і всієї Руси. Важливість Патріярхату розуміли також правителі від- родженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали своє бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненого В’язня царської Росії, першого Патріарха Києво-Галиць- кого та всієї Руси. Наявний вислів цьому бажанню дає затверджена і проголошена Конституція Української На- родньої Республіки в 1920 р., правда Конституція, яку здавлено, та мимо того вона свідчить про невмирущу Ідею Патріярхату нашої Церкви. Як показує історія Христової Церкви на просторі Схід- ньої Европи, Київський Патріархат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної, єдности. Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми прав- лячими колами Римської Апостольської Столиці, які — кола — хоч не заперечили самої ідеї, Патріярхату нашої Церкви, ідеї уґрунтованої історією й вимогами церковного життя, які однак свою відмову — дати формальну згоду на її завершення — оправдували мотивами політичної «коньюнктури» . І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторюється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріархаті до наших днів. Давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі! * * * Як вірний Син Католицької Церкви, покликуючися на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріархатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом «ін лекторе» і на смертній постелі хотів це проголосити, — що пізніше зробив це 25 січня 1965 р. Папа Павло VI, повторюю, як вірний Син Католицької Церкви, неодноразово, в листах і 32 розмовах, просив я його [Папу] про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патрі- яршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у