Мартирологія Українських Церков Т. 2

оважаю!» З цими сло- вами він вийшов, а сторож запровадив Владику знову до келії. Подивугідна була любов єп. Ґойдича і до ворогів. В тюрмі він завжди був слухняний, а до сторожів відносився з великою пошаною. З його уст ніхто не почув хоч би й словечка якоїсь скарги чи осудження. Одного разу коло його ліжка зібрався гурток в’язнів. Напівжартом-напівповажно, один з них сказав: «Павле, ти хочеш умерти, але ми хочемо жити. То скажи нам, хто тобі заподіяв якусь кривду, а ми вже тих драбів притягнемо до відповідальности і за тебе!» На це Владика з надзвичайною ласкавістю й усмішкою на устах відповів: «Хлопці, мене ніхто в житті не скривдив. Всі терпіння, що їх досі мені довелося зносити, я приймав завжди з великою радістю. Мені лиш одне болить, що так багато моїх братів-священиків і вірних мусить тяжко тер- піти за свою віру!» Раз якось до нашого відділу зайшов старший віком сторож, якого перед тим я ніколи на бачив у нашій тю- ремній лікарні. Був це чоловік брусуватого вигляду. При- ступивши до мене, він запитав (показуючи на Владику): «Хто це той старець?» Коли я назвав його ім’я, він удавав, що його не знає. На це обізвався один із старших в’язнів: «То той самий Владика, що його ви 1953 р. копали в голінки, коли він уже не мав сил робити присюдів. А я той, що його ви відштовхнули, коли я помагав йому під- нестися!» Сторож зніяковів. Тоді до розмови вмішався своїм ла- гідним голосом Владика: «Ні, ні! Пан командант був зав- жди ласкавий на мене, але тоді я направду не мав сил робити присюдів!» Одного дня до тюремної лікарні привели нового па- цієнта, священика Брану. Він хворів на цукрицю. Його дали до нашого відділу ч. 2, де якраз тоді було вільне ліжко. З нас ніхто ані не думав, що він має зробити остан- ню послугу Божому слузі Ґойдичеві, заки він відійде з цієї долини сліз. Але про дивні Божі дороги в тюрмі ми мали нагоду майже щодня переконуватися. Безповередньо перед празником Пресвятого Серця об- ставини так склалися, що можна було відправити св. Лі- 364 тургію. Отець Врана висповідав усіх, що собі цього ба- жали, між іншим і Владику. Наступного дня удосвіта, ще перед дзвінком на вставання, переважно лежачи на своїх ліжках, ми уважно слідкували за відправою св. Літургії. Ми живо відчули між собою приявність Христа, хоч та велика переміна [Євхаристійне переісточення] відбулася тільки у вичуханій в’язничній ложці. Отець Врана насам- перед заніс Пресв. Євхаристію Владиці, а відтак нам. Це було останнє причастя Владики. В останніх днях ув’язнення на Владику спав ще один тяжкий удар. Під час своїх урядових відвідин, лікар з Міністерства Внутрішніх Справ назвав його з надзвичай- ною пошаною: «Ваша Ексцеленціє, в найближчих днях по- вернетеся додому. Справа вже вирішена!» Ці слова міцно схвилювали душевний спокій нашого в’язня, збуджуючи в нім нову- надію і сильну тугу. Із глибини своїх сердець ми всі бажали йому обіцяної свободи і разом з ним тужно очікували того моменту, коли