Мартирологія Українських Церков Т. 2

2 рази в Ілаві, 4 рази в Валдинцях; сидів у Мирові та в Рузині. Між тим лікувався з астми та важкої душевної депресії. З нього знущалися усякими рафінованими способами, щоб примусити його «признатися до вини», до вчинків, яких не скоїв. Його тримали в темній келії, тільки на хлібі й воді. Що більше, він не смів сісти впродовж 122 днів! Щойно тоді дозволили йому сісти, як уже почав писати своє «признання». Його перевезли до тюрми в Леопольдо- ві, де перекладено протоколи на словацьку мову. Як його 369 перевозили, то на очі наклали спеціальні окуляри, через які нічого не бачив. У Братіславі відбулася над ним судова розправа. Возили його по різних тюрмах, даючи йому всякі ро- боти. Працював при виробі цельофану, виробляв шпильки, біжутерію, обшивав матраци, латав мішки від муки, сукав мотузи. «Було воно всяко, — казав він, — і я нікому того не бажаю. Все ж таки тюрму вважаю високою школою по- кори. Там навчився я багато речей: пізнавати людей, ручну роботу, мовчати й служити. Богові слава, помогло мені моє улюблене зайняття: я вивчав чужі мови, без пера й книжок. Італійську мову я вивчав від Селезіян, англійську й французьку від інших товаришів-співв’язнів. Сама тюрма не є така страшна. Страшне є товариство. Бути в одній келії з божевільними, донощиками або примітивами, де, з другого боку маєш генералів, міністрів, адвокатів. У Лео- польдові я зустрів Преосв. Павла Ґойдича під час проходу на дворі тюрми, але він не пізнав мене. Він витерпів своє. Тюремні службовики принижали його тим, що разом з єпи- скопами Войташаком і Бузалкою та міністром Махом му- сів замітати їм кімнати. У Леопольдові він помер 1960 року. Про нього розповідають цілі легенди». Преосв. Василь Топко захворів важко у 1963 році. Лі- карі радили йому подати прохання на звільнення, бо тільки на волі буде могти вилікуватись. За умовою лікування подарували йому півтора року кари. Відразу ж виїхав до Кошиць, до свого шваґра, де три місяці відпочивав духовно й тілесно. Скоро відзискав рівновагу й забажав вернутись до духовної праці. Так дістався до харитативного дому в Осеку біля Духцова, де, як духовний провідник-капелян, опікувався Сестрами, але ніде не смів вийти без дозволу. Це справді гідне подиву, що Владика Василь Топко, як і всі інші, які після «Акції П» опинились у тюрмах, не втратили віри в справедливість. Вірні ж, які всі ті роки були без священиків і самі хрестили, вінчали та хоронили, реабілітацію, якої сподіваються, вважають просто чудом. Сьогодні вони з тугою чекають, коли вернуться до них їхні вірні священики, яких перед 18 роками не вдалося їм оборонити. Приготовляють парафіяльні доми, розмовля- ють про сьогоднішню політичну ситуацію, про найвищих представників партії й уряду. 370 Несправедливий і безсердечний удар фатального квітня перед 18 роками завдав болючі рани багатьом людям. Час, як показується, не загоїв їх. Вони болять і сьогодні. Весна 1968 вже загоїла багато інших ран. Тепер прийшла пор