Мартирологія Українських Церков Т. 2

хати з Києва до села Токарівка (повіт Скві- ра), де дістав посаду виховника дітей-сиріт в одному дворі. Не довго був я на цій посаді, бо покликали мене наші 377 священики до Києва, щоб товаришити Митрополитові Андрієві — як його співбрат по Чину — у подорожі за границю. Я негайно прибув до Києва на початку травня 1917 р. і зразу пішов привітати Митрополита. Він тоді замешкав на приходстві римо-католицького костьолу св. Олександра при Олександрівській вулиці. Митрополита я майже не пізнав: він був вихуділий, очі в нього запалися, обличчя видовжилося. — Що сталося з Вами, Ексцеленціє? — запитав я. — Чи це, може наслідки тюрми? — Ні, — відповів мені Митрополит, — це не наслідки тюрми, а тяжкої хвороби, — завів мені Митрополит про свою одіссею на засланні. Митрополита забрали зі Львова 18-го вересня 1914 р. і вивезли спершу до Києва, звідси в Нижній Новгород, опісля в Курськ, далі в Суздаль, врешті до Ярославля. Найтяжче жилось Митрополитові у Суздалі, а найдовше був він у Курську. У Курську інтернували Митрополита в домі, в якому ніхто не мешкав. Дім стерегла поліція, ні- кому не вільно було до дому приходити чи виходити без супроводу жандармів. Тут докучала Митрополитові самота і цілковите відокремлення від світу. Єдиною його розра- дою було те, що в неділі і свята він міг під ескортою жандарма відвідати римо-католицький костьол і там виспо- відатись у литовського священика, о. Димікіса. Але і під час сповіді — в захристії — двері мусіли бути відкриті, а в них стояв жандарм і мав пильнувати, щоб Митрополит чогось не передав парохові або чогось від нього не забрав. Тепер я зрозумів, чому до Митрополита — під час його перебування в Курську — мусів писати на адресу о. Димікіса. Справа була в тому, що Митрополит домо- вився з парохом, що буде подавати його адресу в своїх листівках, а парох буде пошту до нього (Митрополита) давати до Служебника в захристії. Ось так Митрополит міг — по сповіді — відібрати свою пошту, зовсім непо- мітно від ока жандарма. З Курська перевезли Митрополита до монастирської в’язниці в Суздалі. Часом дозволяли Митрополитові на прохід у монастирському городі, що був обведений висо- ким муром, але йому не вільно було ні з ким бачитися, говорити чи листуватися без дозволу настоятеля. Настоя- 378 тель був непривітний, а часом і дуже прикрий. Келія, в якій замешкав Митрополит, була мала, низька, заґрато- вана. Єдиною лектурою Митрополита було св. Письмо та полемічні твори росіян проти унії. Харч був неможливий. Митрополит не раз не їв нічого цілими тижнями, бо того харчу, що там давали, не міг стерпіти і вдержати в собі. Це дуже підкопувало здоров’я Митрополита. Якось появився в монастирі молодий послушник. Був це священик Сємацький, що був великим прихильником унії та Митрополита. Він зразу нав’язав контакт з Митро- политом і помагав йому, як тільки міг. Навіть міг Митро- полит через того послушника нав’язати контакт із деким з-поза монастиря. Та це не трива