Мартирологія Українських Церков Т. 2

кошмарну картину, від якої спинилися, як укопані. Через довгастий будинок волочилися зовсім голі сухорляві люди: шкіра й кості. Ми ще не отямилися від цієї диво- вижної картини, як до Архиєпископа підійшов похилий літній чоловік, загорнутий у коц, і обійняв його. Митро- полит познайомив мене з ним: ще один церковний до- стойник з Галичини, єпископ уніатської Церкви, Микола Олексієвич Чарнецький. Від нього ми довідалися, що значить ця дефіляда ну- дистів у шпитальному бараку. Це була п’ятниця, а у п’ят- ницю забирали від хворих білизну до прання і віддавали її наступного дня, до речі — ще напіввогку. Другої пари білизни на зміну не було. Лазарет був переповнений, і в ньому недоставало всього необхідного, а надто ліжок та білизни. Нічний спочинок відбувався у три зміни: поки одні лежали на нарах, інші куняли по кутках або вешта- 386 лися довколо бараку. Білизною вважали короткі підштанці й підсорочку-безрукавку. Так одягали на далекій Півночі (ми перебували в таборі Інта) безкровних і висохлих до костей хворих. Христос Воскрес! Лікар був українець; він примістив Митрополита в ліж- ку, що його досі займав Єпископ, і на просьбу Митро- полита примістив там і мене. Довгі місяці ми спали утрьох на цьому ложі: я — посередині, Митрополит — по моїй лівиці, Єпископ — по правиці. Літами я був наймолодший, але з нас трьох я дістав найвищу кару, а саме десять років каторжних робіт. Сліпого присудили на вісім, а Чарне- цького на шість років. Обох їх винували в «агітації проти радянського режиму», на підставі славнозвісного парагра- фу 54-16, пункт 10. Пізніше я зустрів на своєму шляху, у радянських в’язницях і таборах каторжних робіт, багато священиків, і всіх їх засуджено під тим самим штучно вигаданим закидом. Один з українських панотців врізався мені у пам’ять особливо глибоко. Це був звичайний сільський парох з Карпатської України. В одному сибірському мовчазному таборі у вільну від праці неділю в’язні зібралися на по- двір’ї на щоденну ранішню перевірку. Несподівано цей свя- щеник виступив з лави, став на середині [табірного] чо- тирикутника, вийняв захований під плащем дерев’яний хрест, що його він сам зробив, і гучним голосом про- голосив на весь майдан: «Христос воскрес, воістину вос- крес!». Крім нього самого, ніхто з в’язнів не пам’ятав, що це був Великдень. Тільки-но пролунало це Воскресне при- вітання, як розлючені таборові кати кинулись на слабку постать мужнього душпастиря і серед побоїв та копняків затягли його в карцер. Наше тріо провадило дуже цікаві розмови. Архиєпи- скоп — бистрий мислитель. Деколи він розказував про свої студії в Інсбруку, згадуючи при тому з вдячністю своїх професорів і висловлюючись тепло про Австрію. Та він ніколи навіть на хвилину не відмовлявся від своєї при- належности до української батьківщини та її людей, що про них завжди говорив з любов’ю. Страждання українсь- 387 кого народу гнітили князя Церкви важким тягарем. Його думки безупину кружляли д