Мартирологія Українських Церков Т. 2

ерпіла в ім’я Основника свого і ждала. А ждучи, святістю жевріла, ко- жен промінь сонця ловила, слово-ідею Христа-Бога голо- сила і творила. Вся велич європейської культури — це її діло! Коли ми нині ретроспективно поглянемо на ті дії, нам моторошно стає на душі з остраху самого, що зло могло одоліти Її, що могла не видержати смертельної за- грози і проби; нас опускають сили, але тут же яка радість наші серця підіймає, яка сильна віра огортає, проникає, що вона непереможна. Ми гордо і в покорі згадуємо слова заповіту Христа — «і врата адові не одоліют її» — слова, що їй долю і призначення проголосили. Вічна Церква — Етерна Екклезія!.. Митрополит Йосиф не був красномовцем-ретором (при- найменше я його таким не знаю, не мав нагоди пізнати), за ефектами не шукав ніколи, не говорив «до народу», а навчальні його мови тут, у неволі, були здебільше напів голосні розважання, свого роду монологи, змістом глибокі, філософічні формою. Він говорив сам із собою, говорив до себе без огляду на те, чи хто прислухувався йому. Він належав до людей контемпляції, які звикли пізнавати речі і явища від кореня, до ґетівських матерій добивався, в сти- лістичних формах не любувався. Він давав нам, що були з ним і кругом нього, зразок мужа науки на митрополичому святоюрському троні. В кожнім явищі шукав аналогій у давнині, чи недалекій минувшині, схиляючись до погляду, що суть завжди одна, змінна лише її форма. Інтерпре- туючи історію Католицької Церкви взагалі, він шукав і находив паралелі розвою і в нашій Церкві. «Має Західня Церква свою мартирологію — говорив — має її і наша. Невеличка вона, в порівнянні до Західньої, мініатюрна, але долями — яка одна одній подібна! Біль- 397 шість нашого народу ісповідує православ’я, лише мала його частина осталася вірна вірі прадідів і Католицькій Церкві. Колись, у недалекій давнині, наша католицька гро- мада була куди більша і числом вірних і поширеним про- стором. Стан, як знаємо, змінився зі зміною політичного режиму. Коли на місце католицької Польщі східніми зем- лями православна Росія заволоділа, наші церкви були пер- ші, що впали жертвою тої зміни. За наказом згори всі вони були перейменовані й обернені на православні церкви. На полі штучно визваної війни православних проти укра- їнських католиків наші землі останнім лишили двох святих — Иосафата Кунцевича й Андрія Боболю. Вони, як муче- ники за свою й прадідів віру, зложили свої голови під смертельними ударами роз’яреної товпи. Дальший похід царського режиму Миколи І проти українських католиць- ких церков України не відбувався за середньовічною рецеп- тою „чий край того і віра”, як дехто думав, а був чисто політичної натури. Увесь імпет і головне вістря того на- пору були направлені більш на прикметник „український” чим „католицький”. Римо-католики нпр. або інші не орто- доксальні віроісповідання не підлягали круціяті православ- ного походу. Так як терміни „православ’я” і „російський” покривалися, то православ’я в У