Мартирологія Українських Церков Т. 2

над головою, коло лиця, зі страшним криком, як скажений. «Признавайся, признавайся, бо сейчас под стєнку, як соба- ку, признавайся, отвєчай». Я глянув на нього і казав го- лосно і поволі: «Некультурному чоловікові ні одного слова не відповім», — і відвернувся від нього на кріслі задом і став відмовляти вервицю, держачи її високо в руках. Він 425 кричить, мені в голові шумить, я майже непритомний, я тільки молюсь «Богородице Діво». Тієї молитви я свідо- мий, більше нічого. Він довго кричав, кидався. Я молився... То було довго, бо цілу велику вервицю я відмовив і нагло сильний тріск дверми і тишина. Я відкрив очі. На мене глядить усміхаючись мій слідчий капітан і питає: «А мені будете відповідати?» Я кажу: «Буду, бо ви культурний чоловік». Він ще питає спокійно, я віповідаю. Вже вечоріє. Питає, чи хочу пити, їсти. Відмовляюся. Кінчає. Підпи- суйте при кінці кожної сторінки. Цілий плік карток. На останній сторінці написано до половини. Я машинально підписав при кінці сторінки. Він глянув і сказав: «Ви під- писали собі смерть, бо над вашим підписом можна ще написати, що угодно». Пропало кажу, то вже ваша справа. Ні, сказав тихо, візьміть перо і ще раз підпишіть і пере- черкніть чисте місце. Я подумав собі «то людина» і сказав спасибіг! «А тепер я вас відпущу», — сказав він, — але хочу ще щось сказати, тільки пам’ятайте, що я комуніст й атеїст, щоб ви не сміли щось іншого подумати про мене». Я запевнив його. Він поглянув на мене і тихим, але силь- ним голосом сказав мені: «Я з усієї своєї душі вас поважаю, що ви за те, в що вірите, готові своє життя віддати, бо ті, що інакше поступають, то послідна сволоч». Казав ще підписати друкований формуляр, що я нікому не скажу це, що я чув. Я підписав, очевидно, як пусту формальність, що не обов’язує мене і зараз на вулиці і вдома всім все розповідав. Здається за кілька днів чи за тиждень знову прийшов до мене мій «друг» капітан Назаров і попросив, щоб знову на коротко піти до його кабінету. Ми прийшли, сіли і він сказав: «Того некультурного нашого начальника ви вже більше не побачите». Спитав чи я говорив комусь про все. Я відповів, що так. «Кому?» «Всім, кого стрінув». «А чому?» «Тому, щоб не подумали гірше, а всі питали, бо знали куди я пішов». «Тепер ходіть, бо луччі люди хочуть говорити з вами». Завів мене до великої залі, де за довгим столом були зібрані великі чини НКВС. Попросили сісти посередині стола, почали питати звідки походить Чин Редемптористів, яка історія Василіян, Студитів і після цього віпустили мене. Капітан Назаров випроваджуючи мене сказав: «Бачите з якою пошаною говорили з вами, а того, що вас зневажав більше не побачите». І дійсно я 426 його вже більше не бачив. Але і не бачив доброго капітана Назарова, хоч я питав про нього, але після втечі німців і з поворотом радянської влади, його не було. [1944 рік]. Тернопіль був довго обляганий москалями, бо сильний відділ німців був залишений для оборони Тер- нополя до посліднього