Мартирологія Українських Церков Т. 2

патрона. Вже прийшли «товариші» до нас, до монастиря понад ранком, ледви сіріло, а німці цофнулися до польського костьола і з костьола відбива- лися. Прийшли до мене три офіцери радянські — артиле- ристи і здивовані питали, чому ми не втікали, чому зали- шилися. Чому втікати, кажу, та ж ви оголошували через радіо, що приходите нас освободжувати! Один з них каже: «Відкривайте церкву і служіть, работайте, ми не будемо мішати, але прийде час, що будуть вас переслідувати і ще гірше буде» — сказав тихо схилившись до мене. За нашою дорогою на сусідськім городі поставили свої гармати і почали бити на місто. Я нагадав собі і сказав: «Маю до вас просьбу, бо ви добрі люди, і я довіряю вам. Прошу, не стріляйте на маленьку церковцю в центрі міста, бо вона дуже стара і тим дуже цінна, як пам’ятка архітектури, вона замаленька, щоб німці в ній хоронилися». Вислухали й обіцяли, бо мали намір її знищити. І дійсно парафіяльна церква осталася ціла, тільки нашу монастирську оцілілу після війни, більшевики висадили мінами і розібрали до послідної цеглини. Коли було вже спокійно, я поїхав до Львова, де зі здивуванням і з радістю мене зустріли і назначили надальше ігуменом Тернополя. Вертаю на своє місце. Одного дня мене визивають, а я зразу з поспіхом на стацію і на поїзд, і поїхав, де мав замовлену місію. При- їхав, і знов скоро поїхав і так був в Теребовлі, Збаражі, Золочеві, всюди дуже гарна, успішна робота. Вкінці одного дня, коли я приїхав з дороги, окружили енкаведисти цілий монастир і прийшли до середини і виз- вали мене. Я післав до розмовниці свого заступника, а сам задніми дверми в город-сад, де між кущами присів. Через шпари в паркані гляджу на вулицю і бачу густі стійки військових при дорозі... З другої сторони паркан на город сусідів. Можна б туди перескочити і втекти. Але чи то певне і на як довго? В голові думки, як блискавки. Що робити? В руках — вервиця — «Богородице Діво», і ясна 427 думка, вертай до хати і віддайся їм в руки. Так буде чесно і добре. І так зробив. Схопили і на авто і в домівку НКВС. Але ще про одне забув. Було це кілька тижнів раніше. Прийшов о. парох Ратич і каже, що після розпо- рядження НКВС в нашому монастирі має бути Соборчик тернопільського деканату. Я рішучо заявив, що того ніколи не було і не буде, бож ми кромі місій, парафіями не займаємося, так і скажіть тим панам. О. парох пішов і так сказав. Тоді мене визвали і начальник КДБ мене спитав, як я дивлюся на з’єдинення нашої Гр.-кат. Церкви з русь- кою Православною Церквою? Я сказав рішуче, що тільки негативно. «Так, то ви годитеся злучитися з Православною Церквою?» Відповідано: «Ні, ніколи, в жодному случаї»». — «Подумайте, бо тут ходить про ваше життя. Або підпи- шете православ’я і зараз ви вільні і йдете до дому, а коли ні, то ви звідсіля не вийдете». «Даремний ваш труд, марні слова, шкода часу, я раз сказав «ні» і то на завжди, і ви можете мене стріляти, убивати й іншого слова від мене не почуєте». Після тону мої