Мартирологія Українських Церков Т. 2

х слів, начальник зрозумів, що вони рішучі і невідкличні. Казав мені вийти і додав: «Завтра поїдете дальше». Не знаю, як переночував я, чи на кріслі чи на підлозі, бо більше нічого не було в тій кімнаті. Р^но два озброєні, з пакетами моєї справи відвели мене на стан- цію і поїздом до Чорткова, бо в Тернополі, хоч це обласне місто, однак не мали своєї тюрми, так страшно було воно знищене. І в малому містечку в Чорткові теж не було тюрми, і мене кинули до глибокої пивниці одного дому, в якому містилося КДБ. Тут перебув я щось близько два місяці, і вкінці зійшов до мене генерал і сказав мені: «Завтра поїдете в Київ». Хотіли зачати мою справу тут, визивали, хотіли писати протоколи, однак навіть не зачали, бо не мали жодного закиду-провини, і тому повезли рано до Києва, до внутрішньої тюрми КДБ. Ледве з великим тру- дом сіли ми, значить я і два старшини до київського поїзду і поїхали. Сіли на лавку до звичайного вагону набитого народом по береги! Навіть стояти не було вже місця. Мої конвоїри зразу почали жалітись, що кілька діб вони не спали і дуже змучені, тому рішили, що один буде чувати, а другий сидячи — спати, а потім напереміну. Але сталося, що скоро оба заснули. І так ми їдемо. На якійсь шостій станції від Тернополя, коли люди трохи вийшли і я піднявся 428 і вийшов, а мої сторожі сплять. Я вернувся на своє місце і тоді вони прокинулися. Я запевнив їх, що не втечу, можуть спокійно спати, бож я вже міг втекти, коли б хотів. І вони знов заснули. Приїхали, до Києва, знайшли внутрішню тюрму МКДБ, де мене здали, і мене замкнули в самітній келії, в якій можна було ледви сісти, бо двері притискали мої коліна. Ще того дня, коли прийшли начальники, мене кинули до більшої камери, де було залізне ліжко для одної особи, а зверху тонкий матрац, в якому була колись соло- ма, що перемінилась через довге уживання в дрібну січку. Вечором спробував лягти на це ліжко, на якому стерта солома на січку впала поміж залізні прути, на яких треба було лежати. Якось мучився, якось лежав, бо не було ради. По такій місячній муці мене перенесли до іншої камери, де було нас три і де спали на підлозі. Тут вже було можливо. Зачалося слідство. «Признавайся!» ««До чого?» «Ви зна- єте». «Нічого не знаю». Так довго мучилися. Слідчий і себе і мене мучив. Грозив биттям, але ніколи не вдарив, тільки кричав. Зі мною привезли мішок моїх рукописів. Все пере- глянув, однак ні одного папірчика не було для слідства. Були в мене колись проповіді протикомуністичні, але я все перебрав і приготовився до слідства, і тепер нічого не було. Але одного разу одної ночі, слідчий глядить на мене, очі світяться і каже: «А тепер я вам покажу вашу проти- радянську агітацію», — і показує малий кишеньковий ка- лендарець, друкований в Станиславові за німців, в якому після календарної частини, була стаття «Найважніша спра- ва», про молитву. Є молитва подяки, дякуємо, що Бог освободив нас від червоної банди. Є молитва просьби. Просимо-молимось до Ісуса