Мартирологія Українських Церков Т. 2

, Марії, щоб хоронили нас, щоб не вернулась, не прийшла червона орда. Ті два слова: банда і орда. Очевидно не було написано, що то я написав, але не було виходу: змусив мене, що я мовчазно потакнув, і справа закінчилася і була віддана до Київського Облас- ного Суду. Прийшов той день і мене відвезли до Київсь- кого Обласного Суду. Тут прийшлося довше чекати, бо було много людей, яких привезли раніше мене. Було до- сить учительок. Вкінці прийшла моя черга. Перше питання: «Чи маєте яке питання?» «Так, маю, бо я перший раз в рад. суді і не знаю, чи я маю право мати свого адвоката?» «Конечно, вот ваш адвокат» — показує рукою. Я розсмі- 429 явся: «То дивно, бо бачу, що сидить, але я його голосу не чув і я з ним не говорив. Як він буде мене боронити?» «Адвокат, чи він правду каже?» «Так правду». «Але коли я мав час з ними говорити?» «Товариші, вийдемо, — каже предсідник, — нехай буде по закону. Адвокат, поговоріть з підсудним». Вийшли всі. Адвокат каже: «Я вашу справу знаю, не признавайтеся, що ви написали календарець, за- перечте і не буде нічого страшного!» «Ні, я не можу. Раз я не заперечив на слідстві, то і тут не заперечу». Адвокат ще наполягав (добра людина), але минуло тих пару хвиль, і судова комісія вернулася і почався суд. Дають питання, я відповідаю і признаюся. Кінець, вийдіть... Входжу. Чита- ють приговор (вирок): « Вища міра наказанія через роз- стріл !» Адвокат виходить зі мною, успокоює, потішає, питає адресу моїх в Тернополі. Але я, Богу дякувати, вповні спокійний і усміхнений. Ті, що чекали в залі питають, який приговор? Відповідь: «Розстріл!» Жінки дивляться на мене і плачуть. Звичайна реакція. Ще чекали з годину, і вкінці виводять до авта і відвозять, але вже в іншу камеру й інший відділ тюрми: там, де смертники. Вже вечір. Привезли. Довгий коридор мого нового від- ділу. Йдемо і зупиняємося перед останньою камерою. Від- кривають, камера повна, всі лежать, то вже ніч! Пустили в камеру, замкнули двері. Піднімається старший камери і питає. «Чи ви священик?» бо бачуть мою бороду. Кажу: «Так», «Вибирайте собі місце і лягайте спати». «Показуйте місце». «Ні, з пошани до вашого стану ми вас питаємо, і дамо те місце, яке схочете». «Дякую» — і каже всім посу- нутися від стіни з-під вікна, і я положився. Помолився і спокійно заснув. Рано, після снідання, відзивається старший камери, бувший робітник київсього Арсеналу: «Панотче, просимо вас розказуйте нам, ми хочемо вас послухати». Відповідаю: «А я вас прошу, дайте мені спокій, бо що ви любите, я того не вмію розказувати, а знову це, що я вмію, ви того не любите». «Що ви панотче, ми ж всі в обличчі смерти, може це послідній день для декого з нас, тому ми хочемо почути Божі речі, про молитву, про спо- відь. Ми ж і молитви не знаємо, будь ласка, учіть нас!» І почалася наука! Перша річ: записати собі на кусках паперу молитву «Отче Наш», і «Богородице Діво»... Записали і вивчили. На другий день раненько отвирає сторож двері, 430 щоб в