Мартирологія Українських Церков Т. 2

’язні винесли т. зв. «парашу»... і звичайно в той момент був шум, бо майже кожний хотів вийти, щоб під- няти кинений недокурок чи інше, а тепер глибока мовчанка, всі на колінах, і сторож зі здивуванням сказав до себе: «А... моляться, ну я позже прийду» — і закрив двері. Дальша наука про св. Тайни, про сповідь, св. Причастя і проче. І вкінці сповідь. Аж, як ті бідні люди рвалися до тої св. Тайни. І вкінці всі висповідалися і рано приступили до св. Причастя, і по спільному благодаренні сіли до снідан- ня. І пізніше наче договорилися. Ніччю знову одного ки- дали нового і брали старого. Ну, я довго чекав на свою чергу. Одного разу визивають мене до віконця. Я підходжу, подають об’ємистий мішечок цукру. Дивлюся: зверху на- пис «Єп. Григорій Хомишин» — і кажу, — «То не для мене» — і віддаю. Але чую відповідь: «Принімай, для Тебе!» І я приймив, бо зрозумів, що єп. Хомишин умер, а ті, що йому привезли, просили передати мені. Треба по- молитися за душу покійного, що мав часом дивні погляди, але був добрий чоловік. Знову одного разу передача, яку дає особа з російським іменем і фамілією. Особа мені незнайома, але догадуюся, що то якась монашка з недале- кого в місті жіночого монастиря. І та передача з тим самим підписом повторялася кожного тижня, і вона була завжди досить багата. Різні надзвичайні овочі, м’ясні та солодкі страви. Ці передачі дійсно не були дуже потрібні, бо корм, що нам давали, був більше, як вистачаючий, бо камера, в якій я був, була для слабосильних і давали завжди дуже поживний і добрий корм. Напр. часто давали густу, варену ікру зі свіжої риби. Але всьому кінець при- ходить. Одної ночі, перед ранком відкриваються двері і кажуть: «На букву „В”», — я кажу своє назвисько і чую відповідь — «Да! Собирайтесь з вещами», — бачу офіцера і кілька автоматчиків. Скоро встаю і пакуюся. Роздаю потребуючим продукти, бо сюди вже більше не вернуся. Решту річей пакую і потім стаю і кажу пару слів прощання. Кажу: «Дорогі браття, напевно дехто з вас буде освобо- джений, тоді прошу вас, коли стрінете когось зі Західніх областей України, то скажіть, (знаєте мою фамілію) що Величковський священик застрілений, за Кат. Церкву, за свою віру святу. Ну бувайте здорові», — і я вийшов впо- сліднє поглянув на тих добрих людей. На ліво, в верх. 431 «Куди це? Ага до бюра, останній допрос-провірка й остан- ній підпис!» І дійсно так було. Поволі глухим голосом читав запити «генералів», я відповідав і вкінці заява: «Ось прийшла відповідь з Верховного Совіту СССР, що ваш приговір вищої міри наказаній через розстріл заміняється десятю годами тюремного заключенія — розпишіться». Я розсміявся. «Чого смієтесь?» «Бо то все смішне», — кажу. «Бо коли мій перший приговор є справедливий, тоді — досмертна тюрма буде вже ласкою! А коли перший при- говор несправедливий, тоді мені належиться повне звіль- нення». «Не розговаруйте, виходіте». Я вийшов, мене ки- нули до камери засуджених в’язнів. Через якийсь тиждень я був вже в