Мартирологія Українських Церков Т. 2

камері етапників. За кілька днів повели до вагонів товарових, і скоро їдемо в далеку дорогу на висилку, кудись далеко. Вкінці поїхали і приїхали до Харкова. Висадили нас з вагонів і ми пішли до тюрми. Видно, що це звідси буде великий етап. Для нас з Києва не було місця під дахом, але є ще під голим небом. Добре, що хоч дощу нема і земля не- мокра. Переночували на дворі, і чуть світ — відправив Службу Божу і молюся. До снідання ще є час, але люди вже повставали. Я мимоволі звернув свої очі в сторону тюрми і побачив трьох людей. Один з них підніс руку і показує в мою сторону, і нагло всі три разом кинулися в мою сторону. І ось вони біля мене. Й один з них глядить на мене і строгим голосом питає: «Ви того чоловіка зна- єте?» — і показує пальцем на одного, що теж стоїть біля мене. Дивлюся і кажу: «Лице знакоме, але не пам’ятаю звідки». «Отець, як ви не помните, ми ж сиділи разом під вішаком* в Києві!» «То ти Мітя?» «Я — Мітя, я теж осво- боджений від смерти. А ось мої товариші, з якими я перед судом жив і різне творив, не вірять, що я з вами був, що ви нас учили, ісповідували, що я дав обітницю не скверно- словити, ви думали, що я міліції продався, що і мову свою змінив, і хочуть мене убити за ізмєну-зраду». І я кажу: «Ні, товариші, не думайте так, я старий, але і священик. Мітя правду каже, що був зі мною під вішаком, що сповідався й обіцяв Богу змінити життя. То від Бога в него та поста- нова». «Спасібо, Отец, віримо тобі і тобі Мітя, що не * Вішак — вища міра покарання, розстріл. 432 обманюєш нас. Ну, до свіданія, бо дають вже завтрак» (снідання). «Слава Тобі Боже наш, Слава Тобі!» Сідаємо всі рядами кругом великої площі і чекаємо на черпак (кохлю) зупи і кусок хліба. Але то все дуже поволі йде, бо тільки десять мисок, які дають на ту масу народу. Одні з їдять, другим подають і ті одержують і т.д. Я нагадав собі, що в мене є ще глиняна миска, яку ще в Києві, місцеві сестри передали мені з їдою. Виймаю ту миску і держу, а бляшаної казьонної не беру. Прийшла моя черга і я дістав свій черпак зупи, і малий злодійчук, що зробили його роздатчиком, каже обождать (зачекати) і ще другий черпак вливає мені, бо моя миска об’ємом вміщала два черпаки. «Спасибіг!» — кажу і ділюся зі сусідом, бо я не чув голоду. Але так було з обідом, так було з вечерею і на другий день, і не видержав якийсь злобний і зависний і в крик сказав: «А что ето за ісключеніє (виняток), попові двойную порцію даєш?» Почув це роздатчик, перервав роз- давати і дуже голосно закричав: «Тебі непонятно, дурак, а вот слушай, почему я так делаю». «Положим, что я по- добно тебе неверующий, но матері наші були верующими, і ради матерей наших, ми должни уважать таких людей, понятно тепер тебе?» — і почав дальше роздавати. А я помолився «Отче наш», «Богородице Діво» за того хлоп- чину, що так публічно виявив акт віри. Вечором нас всіх взяли під дах, але буквально під дах, бо аж на якийсь п’ятий поверх, значить на стрих під кришу. Очевидно