Мартирологія Українських Церков Т. 2

все рвалося вперід, тиснулося, тручалося, так, що [я]майже вкінці опинився на місці. Став я в кінці стриху і стою, розглядаю положення де б то прихилити голову. На мене звернули увагу, бо лиш я так стояв, й ось від одної купи людей, що по середині стриху розмістилася, підійшов до мене молодий чоловік, поздоровився і каже: «Хто ви, звідки ви» і т.д. «Коли ви самі і не маєте нікого, то просимо вас у своє товариство, ми з Вінниці, просимо до нас, бо ніччю здається тут буде неспокійно!» Я подякував і приняв запро- шення, й умістився між відважними юнаками. Ми заснули. Але буджуся і бачу кругом нашого товариства різні лиця, дикі, звірячі лиця, кричать «знімай сапоги» і проче. А! Я зрозумів, це грабіжники, які хочуть використати положення і пороздівати, пограбити наших хлопців. «Не великий пан, візьми сам»! Ті шарпають за ноги, хочуть брати, але тут 433 нагло: слова команди і хлопці схопилися, стали муром і стали молотити й, гаратати напасників. Крик, писк, вереск побитих, які в один момент щезли і ми спокійно полягали спати. Такої відправи не чекали бандити. Основно їх від- лупили (побили). Попам’ятають на ціле життя! Але на стриху нас довго не держали. На другий день чи третій день вивели нас на двір, команда: «Шикуйся в чвірки, і марш до поїзду»». І знову товарові вагони з поверхами, і нас пакують вже аж тепер «в дальний етап». І поїхали аж до Кірова. Вже не пам’ятаю скільки, як довго ми їхали. На Україні, яку ми лишили, то була пізна осінь, а тут в Росії, то вже добра зима. За пару днів з Кірова відвезли нас залізницею в глиб Кіровської області, де недавно був ляґер для полонених німців, а тепер німців вивезли, і для нас готове місце. Приїхали на останню станцію, злізли з вагонів: йти не годен, ноги задубіли, замерзли на морозі. Бо на ногах дрантиві чоботи і подерті шкарпетки. Отже помогли мені найти місце на санях і поїхали, а хто в луччій обуві, той пішки добирався. Ми на місці. Зачав лікувати ноги мастями і підлікував. Гонили в ліс, що простягався кругом, щоб носити на плечах, або возити саньми дерево на опад в санчасті. Начальник санчасти старий лікар-грузин пристроїв мене на роботу в себе при складі річей в санчасті. Так минуло Різдво та інші зимові свята. Прийшла весна. Во- дять нас на поле між лісами, де спорядили город, для посадки картоплі та іншої городовини. Тут дозволялося одержувати посилки з дому. Тих посилок посилали з цілого нашого краю... і з Тернополя, і зі Львова, і Станиславова, та інших місць. Тут в цьому лісному ляґері я перебув майже два роки. А вкінці була якась контроля, і приказали вислати мене звідси до Воркути, то значить, звідси до Кірова, а з Кірова поїздом на Воркуту. О, це вже велика різниця, бо Воркута це крайня північ, над самим Льодовим океаном, де самі вугляні шахти. Ось, я вже заїхав на нове місце, на Воркуту, на 1-шу Шахту Капітальну... Гонять кожного дня на шахту, тимчасом на т. зв. курси обзнакомитися, вчитися. За кілька тижнів, за місяць, кажуть