Мартирологія Українських Церков Т. 2

цього залиши- лося трохи більше половини. У взаєминах з іншими в’яз- нями Пельман був нестерпний. Я припинив розмови з ним після того, як він став глузувати з моєї німецької мови. Відмовилися від спілкування з ним також Яша та Володя. Лише Хіра мав терпіння розмовляти з Пельманом, хоча той, бувши протестантом, ганив католицтво, намагаючись розлютити о. Хіру. Тоді я зрозумів, що таке справжня доброта і пастирське терпіння. Щоранку обраний нами черговий підходив до «кор- мушки» (так в’язничною мовою зветься спеціяльна ква- тирка в дверях) і одержував «пайку» для всіх мешканців камери. Цього разу черговим був Пельман. Не знаю, як це йому вдалося, але він примудрився одержати «пайку» для всієї камери двічі. Негайно і блискавично, не відходячи від дверей, він проковтнув шість порцій. Якась інша камера залишилася без «пайки». Роздавальники поскаржилися чер- говому в’язничного корпусу лейтенантові Хмарі. Вони були певні, що дві «пайки» одержала саме наша, 57 камера, але вони не запам’ятали, хто був черговим: для них ми всі на одне обличчя, як худоба. Нас усіх погнали на зізнання до «приймального покою» Хмари. Лейтенант кричав, погро- жував, вимагав, щоб ми виказали чергового. Відповідно до непорушної в’язничної етики, ми мовчали: виказувати не можна, бо перетворишся на «суку», яку кожний в’язень має право вбити. Якби Пельман був порядною людиною, він мусів би сам себе виказати, щоб позбавити покарання всіх інших. Але й він мовчав. Вправний офіцерський крик Хмари і наше безпорадне і розпачливе мовчання створили таку атмосферу, яку важко було витримати, і мені вже здавалося, що я не витримаю і знепритомнію. За виробленою в «органах» схемою колективного до- питу, Хмара обрав того, який здавався йому найслабшим. Ним виявився Хіра. Не бувши нашим слідчим і не знаючи нас особисто, Хмара дуже помилився, бо Хіра був духов- но-найсильніший серед нас. Намагаючись виказати пере- більшено страшні ознаки безмежного гніву, лейтенант 445 кілька хвилин люто гримав на отця (це звичайний психо- логічний шок, якого вони вживали перед тим, як удавано пом’якшитися і перейти до умовляння). Далі розпочалося апелювання до сумління в’язня: «Ти священик — поборник правди і справедливо це, що ваша камера одержала дві «пайки», а інша — жодної? — «Несправедливо», — відповів Хіра. — «Тоді скажи, хто одержував сьогодні хліб?» — «Не знаю. Я в той час молився». — Ось як! Така є ваша єзуїтська етика: відвернутися до стіни, коли людей вби- вають!» І Хмара наказав запроторити Хіру до карцеру, а нас — назад до камери. «Сидітимеш у карцері, доки не скажеш, хто був сьогодні черговий камери!», кинув лейте- нант навздогін Хірі. Хмара повеселішав, усміхнувся нам і із задоволенням запалив цигарку. Він був дуже гордий, що довів перевагу своєї дебівської етики перед етикою свя- щеника. У камері я підійшов до Пельмана впритул і сказав: «Задушимо тебе, якщо ти сам не зізнаєшся, що був черго- вим. Ми не дозволимо, щоб через тебе загинув