Мартирологія Українських Церков Т. 2

в я свою велику місію в сибірській тайзі. Люди з усіх участків горнулися на св. Службу Божу, яку я відправляв раненько щодня, а в неділю два рази, 451 ранком і ввечері. Навіть довколишні мешканці запрошу- вали до себе з відправою й кожний уважав собі за честь, якщо в його хаті відслужено св. Літургію. Релігійне життя зачало проквітати. Люди масами при- ступали до св. Сповіді й Причастя, христили своїх дітей, вінчались і бажали християнських похоронів. Сестри при- готовляли дітей до першого св. Причастя й торжественно відзначали той день. Теж і молодь себе гарно вела. Участь у богослуженнях брали усі однаково — українці й місцеві росіяни. Не було розколу у вірі. Всі признавалися до католицької віри й тішилися, що мають свого свяще- ника й своїх монахинь, які провадять їх дорогою до Бога і Царства Небесного. Цілий тиждень вони тяжко працювали в лісах, але в неділю всі спішились додому, щоб бути на св. Службі Божій і по-християнському перевести Господній день. А у Великому Пості всі приступали до сповіді. У 1951-му році заарештувала поліція десять українських монахинь. В холоді, голоді й спразі та серед знущань перебували вони у в’язниці аж до судового вироку, який звучав десять літ каторжної праці за Уралом. Засуджених загнали до поїзду в вагон, призначений для транспорту скоту. Там стрінув їх німецький полонений вояк, який опи- сав цю подію. — Хто ви? — запитався він. Одна з них відповіла йому українською мовою: — Ми є українські католицькі монахині. — Чому вас вивозять? — Бо ми залишилися вірними нашій вірі й нашим чер- нечим обітам. Він подивляв їх. Вони були чисто одягнені і зачесані. О годині 6-ій рано почали день молитвою і роздумуванням. В часі дня відмовляли спільно вервицю, а ввечорі співали пісні. По трьох тижнях приїхали до середнього Сибіру, де було п’ять концентраційних таборів з бараками, обгород- жених колючими дротами, і під пильним наглядом числен- ної, озброєної сторожі. Командант табору, воюючий ате- їст, немилосердно дошкуляв монахиням при кожній нагоді. Лаяв і ображав вульгарними словами. Одного дня він уві- йшов до їхнього бараку, зірвав із стіни маленькі ікони 452 Ісуса Христа і Божої Матері, кинув їх на землю, потоптав ногами й крикнув: — Кінець з пересудами! Ціле літо і осінь терпіли бідні монахині вияви ненависти і озвіріння команданта. На всі переслідування, шикани, кривди й зневаги вони мали одну відповідь: ангельську терпеливість, спокій і внутрішню радість, що можуть тер- піти за Христа і Його Церкву. А зате постійно зростала їх повага серед усіх мешканців таборів. Навіть православні й мусулмани називали їх «ангелами з неба» й казали, що це «святі українські дівиці». Монахині потайки хрестили дітей і дорослих. Учили катехизму. Раз на місяць священик-в’язень відправляв Служ- бу Божу, а вони розносили св. Причастя. Прийшла жахлива сибірська зима, яка тривала сім мі- сяців. Температура спадала до 50-60 степенів Цельзія нижче зера. Віддих