Мартирологія Українських Церков Т. 2

замерзав... А вночі десь поблизу вили вовки. Тоді цей командант закликав монахинь і промовив до них: — Радянська влада вичерпала вже всі нормальні засоби, щоб вас перевиховати на добрих громадян, але все це надаремно. Я дістав наказ з централі в Москві, як маю повестися з вами тепер. Ви є фанатичні аґентки Ватикану і українського націоналізму. Тому згідно з одержаним на- казом мушу іншим способом зламати ваш опір. Цілий тиждень будете замкнені в поодиноких камерах. Дістанете раз на день кусник хліба і трохи теплої води. Не поможе це, тоді на очах цілого табору будете стояти на морозі три години в самих сорочках. Побачимо, хто сильніший: ваш Бог чи сибірський мороз і могутність пролетаріату. Якщо підпишете цю заяву, то будете звільнені. Секретар подав їм заяву такого змісту: «Ми, нижче підписані монахині Чину..., признаємо наші ідеологічні по- милки та добровільно й радісно вирікаємося їх і наших чернечих обітів. Також обіцяємо не виконувати серед в’яз- нів і полонених жодної релігійної діяльности й пропаган- ди». Коли монахині прочитали цю заяву, командант сказав грізно: — Питаюся вас останній раз, підпишете чи ні? Монахині відповіли спокійно, але рішуче: — Ніколи! Наше сумління не дозволяє нам підписати Це. 453 — Доволі! — гукнув він і звернувся до сторожі: — Відведіть ті папські ідіотки до окремих камер! Монахинь замкнули поодинці в неопалених камерах. У неділю рано ходив командант від одної до другої камери й питав знову, чи вони підпишуть. Вони всі відмовлялися. — Побачимо! — просичав він. В 10-й годині перед полуднем зігнали дві тисячі в’язнів і полонених, з чотирьох рогів табору скеровано на них скоростріли, один сторож тримав на ланцюгу поліційних собак. Командант і його помічники були одягнені в теплих хутрах, а на голові мали астраханські шапки. На його наказ приведено мо- нахинь. Вони були змарнілі, босі й лише в сорочках. Сотки голосів пролунало: — Ви кати! Як ви можете так жорстоко поводитися з бідними жінками? Ганьба вам! Сторожа негайно скерувала на них дула скорострілів, а командант крикнув: — Тихо, ви собаки, бо зараз дам наказ стріляти на вас! — А до монахинь звернувся ще раз: — Це моя остання осторога: або підпишеие цей доку- мент або за чверть години перемінитеся у соплі леду. — Повторюємо, що відмовляємось підписати. Наше сумління християнок не дозволяє нам! — відповіли вони. — Побачимо. Маємо час. Він закурив папіроску, а монахині приклякнули на за- мерзлому снігу й почали відмовляти вервицю. Минуло півгодини. Монахині спокійно молилися. Тоді командант втратив терпеливість. — Залишаю вам ще п’ять хвилин — крикнув. — Або підпишете або пустимо собак на вас. У відповідь на це монахині почали відмовляти Вірую. Командант дав знак сторожі, яка відчепила ланцюги від нашийників собак і їх нацькувала на монахинь. Люди за- кричали з переляку. Собаки, злісно гаркаючи, пігнали до монахинь. Та кільканадцять кроків перед монахинями зу- пинилися і полягал