Мартирологія Українських Церков Т. 2

ятської Церкви», хоч на ньому не було жодного католицького єпископа — жодного митрофорного протоієрея, бо всі вони сиділи по тюрмах (11 єпископів і 50 митрофорних протоієреїв). До того треба додати всіх настоятелів чоловічих і жіночих монастирів, монахів, мо- нахинь і просто віруючих, які боронили Церкву. Так зв. Львівський собор від 8 березня 1946 р. є не- заперечним доказом переслідування Католицької Церкви в УРСР. Уряд УРСР скликав церковний собор, який мав лікві- дувати Католицьку Церкву. Собор фактично скликав Мос- ковський Патріярх Олексій. Він є найбільш ганебною сто- рінкою історії російського народу. Релігійна нетолерант- ність — це характеристична риса російського народу, як у попередніх століттях, так і в двадцятому. Російська Церква — це передовий загін російських царів, розбійницького імперіялізму. Жодна держава світу не переслідує Католи- цької Церкви, крім Албанії і УРСР. Усі заарештовані під час релігійного гоніння вважаються заарештованими за релігійні переконання. Зрештою уряд УРСР не крився з тим, що католики заарештовуються за відмову переходити в російську віру. В УРСР католицька віра (схід, обр.) по- ставлена поза законом і жорстоко переслідується. Храми Католицької Церкви закриті на замки, і моління народу в тих храмах вважається злочином. Коли скінчиться релігійне гоніння, нарід західніх об- ластей УРСР повернеться до віри своїх дідів, тобто до віри, яку прийняв Київський князь Володимир 988 р. Вона була греко-католицькою, а розкол настав щойно 66 літ пізніше (1054 р.). Сто літ після хрещення України-Руси київська Церква прийняла свято «перенесення мощей» свя- тителя Миколая з Мир до Бару (обходиться 22 травня). Отже, ще століття після хрещення наші діди вважали свою віру греко-католицькою. Історія свідчить, що релігійні гоніння кінчаються ката- строфою для гонителів. Чим скорше скінчиться гоніння на Католицьку Церкву, тим краще для народу і держави. 515 У ч. 46 від 28. VI. ц.р. перепечатані деякі видержки із памфлету, який написав якийсь Малявський про мене. Він пише, що я вчинив злочин тим, що написав донос до гестапо на радянського вчителя Дюка. 1945 р. Дюк ставав мені на очну ставку з тим доносом. Але, як я попросив його ви- яснити обставини цього доносу, то він так заплутався у власній брехні, що мусив визнати, що обставин доносу до Гестапо не пам’ятає. Задумана брехня тріснула, як мильна банька. І хоч сам Дюк відмовився від свого власного до- носу, то Малявський видвигає його з могили по довгих літах небуття. Не треба бути грамотним, щоб зрозуміти, що донос Дюка — це брехня. Його тоді можна було спита- ти, чому він не був заарештований після доносу. А він не тільки остався на волі, а й займав посаду директора школи, себто довіреної особи гестапо. Це незаперечний факт, що на Дюка не було доносу. Я не робив доносів ні на кого, а, навпаки, я помагав тим, що були в біді, в тому числі і євреям, які були призначені на смерть. Це можуть посвід- чити самі євреї