Мартирологія Українських Церков Т. 2

ому Католицької Церкви. Чорносотенці типу отця Руданського дістали волю, тому що священики Католицької Церкви сиділи по тюрмах та сибірських засланнях. Про це гарно написав російський письменник Л. Толстой у повісті «Хад- жі-Мурат». Він називає ганебним наказ царя, що його той видав київському генерал-губернаторові Бібікову, убивати всіх католиків східнього обряду, котрі відмовлялися переходити у російську віру. Так само й Антоненко ви- хваляє зрадників і таврує тих, котрі (цитую) «не визнавали постанов Львівського собору про ліквідацію унії». Анто- ненко вдає з себе простака, котрий би то не знає, що т.зв. Львівський собор — це ганебне збіговисько, що на ньому було потоптано всі закони Католицької Церкви. Ніколи не було випадку, щоб звичайний священик скликав собор цер- ковний, священик мусів би мати повноваження. І тут Костельник виказав себе з головою, бо не просив повно- важень у церковних чинників, а просив їх у Раднаркому УРСР. З цього ясно, що собор скликав не Костельник, а Раднарком УРСР. Костельник був тільки слухняним пі- шаком у шаховій грі. Костельник переступив присягу, бож визнавав під присягою, що буде вірний Церкві до смерти. Антоненко величає його протопресвітером і професором теології. Та він знає, що Костельник не був протопресві- тером, хібащо після своєї зради. Це були ЗО срібняків, що за них він продав Христа. А професором теології його було призначено, та невдовзі переконались, що він непо- рядна людина, і його прогнали. Антоненко не був на збо- рах у січні 1945 р. у митрополита Сліпого і тому не знає, що там говорили. Слова, котрі він наводить, що їх нібито сказав Костельник, — це фікція, висмоктана з пальця. Десь, може, Костельник хвалився, що він би то повчав Митро- полита, але нібито Митрополит його не послухав. Я був членом делегації і був на тих зборах і знаю, що Костель- ник тільки нарікав, що нема горілки. Точнісінько так по дорозі до Києва й до Москви він про одне думав і одного просив: «їсти, горілки!» Зрада, котру він задумав, палила його вогнем, і він старався заглушити совість горілкою. Про подорож делегації до Москви докладав архимандрит 518 Климентій, котрий був головою делегації. Антоненко хва- лить Костельника, дарма що той був войовничим анти- комуністом і писав не раз, що єдина правдива церква — це Католицька Церква. Він послав своїх двох синів до німець- кої армії, щоб ті були причетні до перемоги над кому- ністами. Своєю зрадою Христової Церкви він хотів спо- кутувати свою провину перед радянською батьківщиною. Агітацією за Російську Православну Церкву він перекрес- лив своє попереднє життя; протягом ЗО років він послу- говувався правилами Католицької Церкви і дбав за неї, скільки міг. А коли Церква була загрожена, він перший зрадив і намагався дістати гроші за зраду, бо за службу в Католицькій Церкві грозила в’язниця. Він волів продати душу, аби-но врятуватися від тюрми. Його хвалять без- божники, і це найбільша ганьба для його пам’яті. Антон