Мартирологія Українських Церков Т. 2

кари забороняли спілкувати зі мною та з політв’язнем В. Тітовим. Політв’язня Володіна, худож- ника, росіянина, з відома опер, частини та нач. відділення Царьова повісили літом 1975 р., а по таборі пустили слухи, що останній сам покінчив життя самогубством. Українського політв’язня, художника Михайла Кліща, Царьов постійно тероризував. За період 1963 по 1973 р. у Сичовці було вбито або скатовано 475 осіб — се ті, що 544 померли у Сичовці; (для переконання загляньте у книгу прибувших на «речевому складі», де напроти кожного з них у графі стоїть одне слово: «умер»). Що я можу сказати? Тільки одне: страшно і гидко бути громадянином країни, де людина — підніжжя для дося- гнення панівних великодержавних, гегемоністських стрем- лінь. 7-го квітня 1976 р. мене звільнено і... о парадокс! 26 квітня, видали мені пашпорт, мене визнають військово зо- бов’язаним — повторилася історія із відомим політв’язнем Буковським. Вдома мені не дали змоги жити. Мою дру- жину Олену Терелю за місяць до мого звільнення вигнали з роботи, анулювали прописку як «незаконну». Скажіть невже прописка в СРСР може бути незаконною? Коли дехто із моїх родичів, які проживають за кордо- ном, вигукують: «Не може бути! Невже руські геть дурні?» — мій дядько Фелес Іван, що змушений був емігрувати в США з Братіслави після «празької весни», радить, щоб їхали сюди, подивилися і випробували на власній шкірі «совєтську систему». Ви посміхаєтесь і говорите, що се найрадикальніша пропаганда. Та хто відчув на власній шиї хоч раз чобіт Москви, той ніколи його не забуде — і все це стосується Вас. Те, що я зазнав — все була справа рук КДБ, тобто і Ваших рук. І як гидко чути, коли до мене підходять люди — застрахані КДБ і говорять, що із КДБ питаються, як Йосип відноситься до КДБ. Цікаво, як можна ставитися до вбивць? Як можна ставитися після 14 років тюрем, таборів, спец, лікарень? Як? Адже тільки в одній Сичовці до мене «психічно хворого», було пристав- лено трьох кадебістів як шефів — чуєте?! Шефів... Майор Шестінський, кап. Станкевич та ст. лейт. Сазонов. Так хто хворий: я чи КДБ? У мене «псіха», за совєтською діягнозою — вимагали розкаяння і відмови від поглядів. Невже психічно хвора людина має змогу порушити основи радянської влади? Яка ж та влада непевна у собі, якщо всі, хто має власну думку, зараховані до «психічно хворих» або ворогів дер- жави. У Сичовці мене карали за олівець і папір — ломали пальці, в’язали, як «возбудівшого»... — не вільно було писати! Можливо, щось змінилося на так званій волі? Ні! Мені й тут не дають змоги писати, вчитися, мене не друкують — я тяжко хворий, у мене нема грошей на ліку- 545 вання, мені не дають сеї можливости органи КДБ та мілі- ція, — а хвороба печінки, шлунку, радикуліт тим часом прогресують. І тому на сьогодні я, одна із жертв КДБ, заявляю: «Опам’ятайтеся!» — і хоча се голос вопіющого у пу- стелі, я знаю, що нема нічого, що не мало б кінця. Ви скажете, що все те було у таборах;