Мартирологія Українських Церков Т. 2

коли не скаржився, але постараюсь усе запам’ятати. На це вона мені відповіла: «Ви що, серйозно думаєте звідси вийти? Чи ви хочете передати нас міжнародньому трибуналові? Ми самі — три- бунал. Тереля, ви хвора людина; вже те, що ви називаєте себе християнином — це хвороба, хвороба серйозна і не- виліковна, і ми вас будемо до тих пір лікувати, доки ви від цього маячіння не відмовитесь». Я відповів, що християн багато не тільки в нас у Союзі, але й за кордоном, є навіть президенти, — на що Буткевич сказала, що вони доберуться ще й туди, на гнилий Захід — «Ми вилікуємо всіх!» Всієї многовидности ідей і вишуканости садистки Буткевич не [можна] передати. В 1979 р. все навколо мене різко змінилось. Я тоді ще не знав, що наша Українська КЦ за кордоном, глава Като- лицької Церкви Папа Іван Павло II і ряд християнських Церков Европи піднялись на мій захист. Мене перестали «лікувати». До мене покращало ставлення, мені навіть по- обіцяли волю, якщо я напишу відречення і засудження своєї злочинної діяльности. Дивна річ, в СРСР мракобіси з КДБ і всі ті, що їм служать, вважають злочинною діяль- ністю власну Конституцію. Таж я ніколи не виступав проти радянських законів — я вимагав тільки виконання радян- ської законности, Гарантованої мені Конституцією СРСР. Право і свобода сумління. Право на самовизначення, право на власну національну державу. Ні для кого не таємниця, що УКЦ під забороною — ми в катакомбах! Сьогодні кінець XX століття, а частина населення Землі ховається по печерах, лісах для виконання своїх щоденних потреб — молитви до Бога. Ні одна Ка- толицька Церква світу не перенесла і не несе такої скорботи й гоніння, як наша. Нас убивають, саджають у тюрми, не дають заробити шматок хліба, нам неможливо навчатися 562 в інститутах, технікумах і т. д. Ми повні ізгої в себе на рідній землі, через те, що на рідній землі чобіт окупанта. Мені заборонялось писати, малювати, мати при собі навіть огризок олівця. Одного разу в мене при черговому обшуку був знайдений огризок олівця, і відразу ж Бутке- вич призначила лікування, почались репресії, погрози. І все ж я вдячний тим офіцерам МВС, які таємно забезпечували мене папером, олівцями, а також інформацією про стано- вище в тюрмі й на волі. Завдяки цим людям, на волю передано близько 130 екслібрісів, а також цілий зошит поезій. Восени 1979 р. до мене в камеру увійшла лікар відділення Максименко Зоя Ярославна і сповістила, що українські націоналісти вбили Володимира Івасюка. Вона очікувала моєї реакції, очікувала зухвало і з насолодою. Я відповів, що убивць, я думаю, знайшли і їх будуть судити. В 1979 р. підполковник обласного управління КДБ м. Дніпропетровська Капустін і начальник тюрми полковник Бабенко заявили мені, що мене скоро випустять. Звільнять без будь-яких умов. «Але! — попередили вони, — якщо ще раз потрапиш до нас, не вернешся. Твоє місце в таборі, на особливому режимі». Моєму звільненню перешкодила Олімпіяда. В кінці бе- резня трагедія