Мартирологія Українських Церков Т. 2

ли- вими способами впливати на наших вірних, щоб вони користувались тільки їх пастирськими послугами. Навіть у цих осередках, де зустрічаємось із сердечною прихильністю місцевих душпастирів, не маємо можливости приймати в нашому обряді усіх Святих Тайн, включно з церемонією похорону і практикування напівлітургічних відправ, а це є необхідною передумовою живої віри в серцях Божого люду. Це діється так, з одної сторони, з причини великої нестачі наших священиків, дяків та катехитів, а з другої, з конечности служіння Божественної Літургії у визначених нам годинах і далекій віддалі наших парафіяльних осеред- ків від місця замешкання вірних. Деякі з них мусять їхати ЗО, 40 і більше кілометрів, щоб взяти живу участь у Божес- твенній Літургії у своєму обряді. У 60-х і 70-х роках ядром нашого духовенства були в більшості священики похилого віку. То були греко-като- лицькі священики, які відійшли на емеритуру, але замість відпочивати, як їх брати латинського обряду, піднялися важкої праці серед свого народу. З причини віку, стану здоров’я і великої нестачі, їх душпастирська праця обме- жувалася до служіння Божественної Літургії раз на 2-4 тижні. З бігом років було щораз менше священиків, а молодші не прибували. І зовсім не тому, що не було покликань! Одних випускників перед закінченням дієцезальних і монаших семінарій намовляли, і навіть змушували змінити обряд на римо-католицький, в якому вони в більшості 675 досьогодні працюють (на бажання можемо подати кон- кретні приклади). Інші, щоб не піддатись польонізації, ви- брали православні семінарії. Тільки небагатьом пощастило подолати великі перешкоди і засідки та виконувати душ- пастирську працю в обряді своїх предків. Аж у 1975 році, завдяки багаторічним старанням бл.п. о. митрата Василя Гриника, були висвячені перші кандидати на душпастирів у греко-католицькому обряді. Незважаючи на те, що кожного року кілька осіб допов- нює ряди наших священиків, потреби є такі великі, що далі не вистачає, щоб у кожному скупченні українців діяла парафія греко-католицького обряду. Буває, що навіть після створення греко-католицької парафії, частина наших вірних залишається з привички членами римо-католицьких пара- фій. Молодь, яка не знає обряду своїх предків, закладає нові родини і за звичкою, бо є нестачі відповідної душпас- тирської опіки, виховує своїх дітей у римо-католицькому обряді. Таким чином замикається коло і процес денаціо- налізації українців і нехтування Греко-католицької Церкви триває. Наша трагічна ситуація не знаходить зрозуміння. Місцеві катехити, замість нагадувати дітям і молоді про обов’язок приналежности або повернення до Східньої Церкви, яка є їх правдивою матір’ю, заохочують їх прак- тикувати в домінуючому обряді. Можливо, це діється тому, що про це їх не вчать на курсах. Але нехтування проблеми української людности та Української Католицької Церкви в таких дієцезіях, як Тарнів, Перемишль та деяких інших не є тільки наслідком несвідом