Мартирологія Українських Церков Т. 2

сів пройти свою власну хресну дорогу. Тепер, коли мені вже 88 років, Єнісейськ, Мордовія, Полярія, Інта, Сибір є ще живими тільки у моїй пам’яті, а тоді була це важка дій- сність. Дякую Богові, що подав мені силу цей хрест майже 18 років нести, і клоню голову в пошані десятьом спів- братам у єпископаті, понад 1.400 священикам, 800 мона- хиням і десяткам тисяч вірних, які у тюрмах несли знам’я жертви свого життя, свою вірність Папі, Римському Апо- стольському Престолові та Вселенській Церкві. Наших священиків поставили перед вибором — або включитися в «режимну Церкву» і тим виректися вселен- ської єдности, або прийняти принаймні десять літ важкої праці на засланні, із усіма з тим зв’язаними карними на- слідками. Велетенська більшість священиків вибрала шлях через тюрми й концентраційні табори Радянського Союзу. Один із наших найкращих священиків страждав від 1945 до 1955 р. в таборах Потьма, Сарово, Явас, Ульяново й Поліваново. Він писав до своїх парафіян: «Приймаю це ув’язнення як покуту і жертвую його за Вас, щоб оминала Вас ця чаша. Благословлю Вас і молюся за Вас. За па- рафіян моїх п’ять разів у день молюся. У неділю правлю Службу Божу та щодня молебень... Мене змушували до відступництва, але я остався невгнутий... Діло Боже мусить перемогти. Бережіть віру Ваших батьків!» Коли ці священики відбули своє десятилітнє ув’язнення, їхнє переслідування не припинилось. Я одержав письмову вістку про одного ієромонаха з Карпат: «У 1968 р. його засуджено поновно на три роки за те, що він навчав дітей релігії; відбув він свою кару до останнього дня. У 1973 році його знову засудили на півтора року тому, що він читав над хворою жінкою молитву... Радянський уряд ува- жає, що Українська Католицька Церква заборонена, і тому читати молитви навіть у своїй хаті є злочином проти дер- жави». Не зважаючи на це, нарід остався вірним своїй вірі. По розкинених селах, в яких церкви закриті і священики за- слані, люди таємно відкривають церкву, співають вечірні, молебні і навіть частини Служби Божої, що призначені для вірних. Цитую із одного звідомлення, яке я недавно 759 одержав: «Щонеділі люди приходять до церкви та разом із дяком співають утреню та Службу Божу, то значить — тільки відповіді, бо священика немає. На престолі стоїть чаша і свічки засвічені». Вірні до такої міри прив’язані до богослужб, що беруть участь у православних богослужіннях, якщо мають довір’я до священика. Із вдячністю до Бога можемо ствердити, що, не зва- жаючи на переслідування, що тривають уже 35 років, наша Церква, засуджена на погибель, не тільки живе, але й ро- сте, як у західній, так і в східній Україні та в усьому Радянському Союзі, де наші каторжники живуть, зокрема на Сибірі. Наша Церква нараховує в Радянському Союзі принай- мні чотири мільйони людей, що осталися вірними Римові, їхня віра є така сильна, до приносить багаті плоди: маємо священиків, монахів, монахинь, численні покликання і та- ємну ієрархію. Безбожниць