Мартирологія Українських Церков Т. 2

айбутність. Те, що розпочалося сорок років тому, має свою довгу праісторію минулих сторіч, хід цієї історії ще не завершений і він тепер чи не в своїй повній 13 насназі. Беручи за наших провідників факти минулого, ро- зумні прогнози і нашу святу віру, ми можемо відважитися дивитись у майбутність, а може і впливати на напрями її розвитку. І Ключовий акт історії останніх п’яти десятиліть — це насильне втілення Української Католицької Церкви на Україні в Російську Православну Церкву. Свідомо вжи- ваємо сильного поняття «втілення», бо таким хотіли ба- чити своє діло ті, що продумували і активно організову- вали впродовж ряду років так зване «возз’єднання» укра- їнців-католиків з російським патріархатом, головно тих, які жили в західніх областях України. Помимо їхнього довголітнього вивчення ситуації, помимо старанної підго- товки, пляноване «возз’єднання» втіленням не стало. Нав- чені досвідом окупації братніх східніх областей України протягом двох десятиліть і пригадуючи страхіття окупації з 1939-41 рр., галичани з великим острахом приглядалися, як радянський режим заводив наново свої порядки. Полі- тика комуністичної партії і радянського уряду щодо Укра- їнської Католицької Церкви виразно проявилася в квітні 1945 року, коли ув’язнено всіх католицьких владик. Не могло бути сумніву, що віщований нападами на Українську Католицьку Церкву в пресі «останній акт» ось-ось відкри- ється. І так воно сталося всього за десять місяців. Немає тут потреби повторювати перебіг відомого «синоду» з 1946 року. Про його неправність і фіктивність останнє слово вже було сказане. Щодо його насильства над долею Укра- їнської Католицької Церкви навіть при найбільш умірко- ваній інтерпретації фактів немає сумніву. Тим більше, що режимова православна Церква при різних нагодах, осо- бливо в друкованих матеріалах, намагалася навести свід- чення (у формі вражень) ще живих свідків ганебної події, нібито їхнє рішення було цілковито самостійне і добро- вільне, ніким не наказане і не накинене. В цьому справ- джується давня приказка: хто забагато переконує, той до- водить до протилежного висновку. Для католицького віруючого населення Галичини «воз- з’єднання» було подвійною травмою. Поперше, їм наки- 14 нено зміну віровизнання. Остаточно, найбільш інтимним, найбільш особистим у нас, людей, є наше власне релігійне переконання. Вдарити по ньому — це добиратися до са- мого осередку нашого єства. Бувають у житті людей зміни віровизнання з різних причин, але щоб бути оправданими, а в індивідуальних випадках навіть обов’язковими, вони мусять походити з цілком добровільного повного переко- нання, переосмислення і пережиття Богом об’явленої істи- ни та під впливом Божої благодаті. Тільки так можна зрозуміти такі ґрунтовні зміни як вповні розумний і віль- ний акт совісної людини. По-богословськи називаємо їх наверненнями. В західній Україні, в 1946 році, «возз’єд- нання» було доконане на живій душі народу, не питаючись йог