Мартирологія Українських Церков Т. 2

о, чи він собі того бажає чи ні. Не питався ніхто і в молитвах, чи це воля Христова «щоб усі були одно». Воз- з’єднання було довершене значно раніше — рішенням від- повідних радянських партійних і поліційних інстанцій, а подане до відома в екзекутивний спосіб в один день для всіх віруючих і, як таке, — узаконене. Одного дня раптом перестала існувати Українська Католицька Церква, силою невідомих людей, що з Христом і Його Церквою — окрім ворожости й ненависти — нічого спільного не мали. Одним розмахом грізного пера народ змінив віру. Довершено дер- жавний акт, про будь-який релігійний чи церковний акт тут не могло бути мови, хоча все роблено з маскою релі- гійности чи й дивовижної православної московської цер- ковщини. Подруге, травма, яку пережили українці-католики в Ра- дянському Союзі в 1946 році, не закінчилася на насильному переведенні їх у режимове православ’я. Бо, навіть якщо б вони задумали переходити і до того спонукувала б їх їхня совість і фактично це було б можливе, природно цей пере- хід був би відбувся до Української Православної Церкви, а не до російської. Невже ж Російська Православна Церква є тою матір’ю, до якої мусіли б повертатися (якщо взагалі мова про якийсь поворот, що є безглуздям) українці-като- лики? Тут видно подвійну мету тих, які організовували «возз’єднання». Це не тільки було потоптанням релігійних прав людини, але й національних, бо що мають українці шукати в московській Церкві? Замість звільнення від «ка- толицизму, який панував над невинними українськими ду- 15 шами» (як це твердять режимові пропагандисти) прийшло справжнє підкорення цілком чужій церкві. Як стоять спра- ви, — щоб не було ніякого сумніву в читачів, — візьмемо за приклад маленьку книжечку англійською мовою, яку роздають туристам до Радянського Союзу. Назва її гово- рить багато: «Східня Православна Церква на Україні».* Як виразно сказано у вступному слові Екзарха України Філарета (підпис по-російському), вона, тая Церква, не українська, але Російська Православна Церква на Україні. Вірним Української Католицької Церкви зроблено подвійну кривду: в них відібрано право свобідно рішати про своє віровизнання згідно з сумлінням — одне з основних прав людини взагалі — та офіційно унеможливлено їм належати до рідної, власної Церкви, до якої належали сторіччями. Перші роки «возз’єднання» позначалися насиллям, на- віть кривавим. На вірних думали навести такий страх (ві- дома партійна й державна метода в СРСР), щоб їм від- хотілося навіть і думати про українське католицтво. Непо- кірне режимній політиці духовенство запроторювано по- головно в тюрми і на заслання. Все роблено в надії, що плян вдасться і що Українська Католицька Церква зникне. Це мав бути останній факт її знищення на українських землях, бо в попередніх століттях щось подібне роблено на тих же землях відразу, коли там наставала російська царська займанщина. Одначе плян цей сповнився тільки зовнішньо, офіційно, казенно. Втілення не відбуло