Мартирологія Українських Церков Т. 1

кий церковно-визвольний рух. Ні одного єпископа на Україні не знайшлось, який би хоч скількинебудь уважно поставився до справедливого прагнення української Церкви до свого визволення. Якими гнобителями українського на- роду і його Церкви були ці єпископи за часів російського самодержавства, такими залишились вони й після його знищення... Спасаючи своє життя від своїх єпископів, укра- їнський побожний народ почав власними силами відбудо- вувати свою рідну Церкву, засновувати свої українські па- рафії, в яких служба Божа почала відправлятись на рідній мові, і з серед себе ці парафії з початку 1919 року обрали уповноважених, що склали з себе вищий керівничий орган — Всеукраїнську Церковну Раду. Цілий рік Всеукраїнська Церковна Рада шукала способів ‘працювати в контакті з єпископами російської Церкви на Україні, але з боку їх зустрічала лише безнадійну ворожість, і в кращім разі від- кладення справи української Церкви до Всеросійського, а то й до Вселенського Собору, а тим часом, вони і їхні при- бічники чинили тяжкі наклепи на українську Церкву перед сучасною владою і вживали всіх заходів, щоб її задушити. Але народ український цілком зрозумів вже велике значен- ня для себе своєї рідної Церкви, і парафії по всіх містах України стали жваво поширюватись. Цілком зневірившись в досягненні хоч якоїнебудь злагоди з російськими єпископа- ми, переконавшись, що ці єпископи не є пастирі Христові, а слуги царської політики та пануючих верств, ВПЦР на свойому пленумі 5 травня 1920 року проголосила автоке- фалію української Церкви і винесла таку ухвалу: «Не визна- вати надалі цих ворогів свого церковного життя своїми єпископами», — і таким чином залишилась без єпископів. * ♦ * Така подія вже раз траплялась в українській Церкві 300 літ тому назад, коли всі тодішні єпископи на Україні пе- рейшли до унії з католицтвом, а народ український зали- шився православним. В ті часи Українська Православна Церква майже десять літ перебувала без єпископа, аж поки випадково не приїхав на Україну Єрусалимський патріярх 192 Феофан, що згідно прохання людности в 1620 році відно- вив православну ієрархію української Церкви, поставивши для неї обраних народом митрополита і 5 єпископів. Су- часні умови церковного життя не дозволяли так довго українській Церкві залишатися без єпископів, тим більше, що російські єпископи на Україні приймали всі засоби, щоб утримати під своєю підлеглістю духівництво, а через нього й народ, і сучасне життя вимагало негайного від- новлення ієрархії в українській Церкві. Під цими вимогами Всеукраїнська Церковна Рада зібрала в жовтні 1921 року в м. Києві Всеукраїнський Церковний Собор з представників від парафій всієї української Церкви. На Собор з’їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усієї України. Запрошено було на Собор і всіх російських єпископів, що перебували на Україні, з екзархом Московського патріярха Михаїлом на чолі. Екзарх Московського патріярха, хоч теж перебував у мі