Мартирологія Українських Церков Т. 1

сті Києві, відповів, що не тільки сам не прийме участи в Соборі, але й тих єпископів і священиків, які б пішли на Всеукраїнський Собор, позбавить сану. Со- бор тоді вирішив визнати себе канонічним і без єпископів, бо не він відкинув від себе єпископів, а вони самі з жор- стокости серця і нерозуміння свого служіння не захотіли брати участи в ньому. Уже під час Собору делегація від Собору ще раз ходила до екзарха Михаїла й прохала його прийти на Собор і задовольнити бажання Собору поставленням обраних Собором єпископів для української Церкви. Митрополит Михаїл, хоч і прийшов на Собор, але свою волю поставив вище церковного голосу цього Собору, відмовився брати в ньому участь і заявив, що єпископів на Україні і так досить, а коли ще буде треба, то він поставить якого сам захоче. Таким чином і тут екзарх Михаїл з своїми братами-єпископами не виявили мудро- сти і пастирського розуміння патріярха Феофана. Вони показали себе не єпископами в розумінні вільних пастирів стада Христового і слуг Церкви, як це було в старовину, а в розумінні державних урядовців певної політики, як це стало звичайним в російській Церкві. Навіть в тих членів Собору, що до останнього [мо]менту не втрачали надії на допомогу з боку російських єпископів, відкрились очі, і вони побачили, що в цих єпископах не залишилось вже Христової благодаті служіння Церкві своїм духовним да- ром, а осталось лише державне право свого панування над Церквою, і що від таких єпископів чекати братерської до- помоги вже марна річ... 193 Звернутись до єпископів других Церков було неможли- во, час був військовий, кордони всі було закрито. Розаха- тись Соборові без утворення власної ієрархії — це було б смертю тількищо народженої вільної української Церкви, тому Всеук. Церковний Собор з твердою вірою в невидиму присутність серед себе вищого архиєрея Христа, вірний Йо- го словам: «По вірі вашій і буде вам» (Мт. 9, 29), маючи на увазі і практику давніх часів, коли Собор церковний доручав поставлення обраного ним єпископа не тільки єпископам, а й пресвітерам, як про це свідчить св. Іполіт, отець II століття, в своїх канонах, практика Церкви Олександрійської (свідоцтво бл. Ієроніма та ін.) і приклади з св. Письма, як Дії 13, 1-3; 1 Тим. 4, 14 та інші, — 23-го жовтня 1921-го року в храмі св. Софії в м. Києві на Літургії, в якій брали участь ЗО священиків і 12 дияконів, в присутності й молитовній співучасті всіх членів Собору і великої кількости народу, поставили обраного Собором протоієрея Василя Липківського за першого Архиєпископа і Митрополита Київського і всієї України. Це поставлення з доручення Собору, згідно канонам Іполіта і практиці первісної Церкви, переведено через покладення рук пре- світерства (1 Тим. 4, 14). Хоч цей акт має прецеденти в давній Церкві, але, безумовно, Всеукраїнський Собор вва- жав цей акт надзвичайним, який зроблено чином перво- християнським, відмінним від загальнопоширеної пізніше форми єпископської хіротонії, для спасінн