Мартирологія Українських Церков Т. 1

оборноправність. IV. Питання про канони. 196 І До великої революції 1917 року царська Росія являла собою справжню тюрму народів. Особливо міцно стягну- то було ланцюгами й кайданами в цій тюрмі український нарід. Усе рідне, близьке, дороге, що сприяло культур- ному розвиткові, було знищено й заборонено: в школах, урядових інституціях і всюди вживалося лише російської мови. Знання та вживання нашої прадідівської, рідної мо- ви, знання нашої славної й смутної історії було суворо заборонено. Подібно і в церквах наших заборонили нашу мову й примусили вживати слов’яно-російську мову, в більшості незрозумілу нашому народові. Заборонено було також українську літературу, наукові твори, написані українською мовою, бо, як висловився свого часу російський міністр Валуєв, «украинского язьїка не бьіло, нет и не может бьіть». Коли ж кайдани царату спали, наш сліпець-нарід про- кинувся, підвівся, згадав своє минуле й перш за все по- тягнувся до світла, знання й науки. З 1917 року починається великий визвольний україн- ський рух, який перш за все мусів відбитися в царині народньої освіти. Дійсно, в школах почалося навчання українською мовою, з’явилося багато часописів україн- ських, навіть урядові інституції почасти, а згодом і цілко- вито почали вживати українську мову. Цей великий рух не міг не відбитися і в житті Церкви. Скована царатом, зв’я- зана по руках і ногах царським Синодом, опутана заліз- ною дисципліною, яку ретельно запроваджували і підтри- мували звіздоносні «владики», Церква провадила русифі- каторську політику, намагаючись зробити українців «вели- коросами». Заборонено було не тільки відправи, але й про- повіді до народу українською мовою. Горе було тому свя- щеникові, якого б консисторія і архиєрей запідозріли в любові до рідного краю. Навіть єпископів карали за будь- які прояви любови до своєї рідної мови. За це, напр., єпископа Парфенія перевели з Кам’янця до «істинно-ру- ської» Тули. І ось, коли сонце волі засвітило й над страж- денною Україною нашою, частина священиків-українців по- чинає з 1918 року не тільки промовляти, а й відправляти служби Божі українською мовою. Це цілком правдиве діло — навчати нарід Євангелії Царства Божого зрозумілою мовою — викликало страшне обурення й гнів з боку прихильників старого царського 197 порядку, з боку єпископів слов’янської Церкви. І не диво: ніким не вибрані, з далеких, чужих країв, з царської ласки поставлені єпископами для нашого народу, вони не могли й не хотіли зрозуміти потреб цього народу, не могли ді- лити його радощів і болів, були для народу цілком чужі, як мовою, так і своїм духовним настроєм. Тому то на бажання священиків і народу молитися своєю рідною укра- їнською мовою дивилися як на страшне «єретицтво». Всіх заходів вжито було слов’янськими архиєреями, на чолі з Тихоном і Піменом, щоб припинити це живе й могутнє джерело, щоб не допустити української мови до престола Божого. Мало не триста років гасили вони все