Мартирологія Українських Церков Т. 1

рідне на нашій Україні, підтримуючи гнилий царський уряд, одержуючи за це гроші, хрести, звізди та всі блага світу цього, а тому не могли зрозуміти, що українська Церква, яку ними було кладено до гробу, замурована, синодальними печатями прибита — воскресла... Не радістю, а гнівом і прокльонами зустріли вони воскресшу Церкву нашу. І всі сили, всю працю поклали на те, щоб затримати відродження укр. Церкви, щоб знову покласти її в гріб і запечатати її вже на віки. Не Христова правда керувала захисниками старого по- рядку в боротьбі з відродженням укр. Церкви, а гнівне національне засліплення та бажання будь-якою ціною вря- тувати та втримати на Україні свої теплі місця «князів Церкви». Тепер зрозуміло, чого за відправу служби Божої по-українському священикам забороняли пастирське слу- жіння. Ці заборони — цілковите кощунство й зайвий раз свідчить, до чого може дійти єпископат, якого ніхто не обирав, який ні перед ким не відповідає, нічим не обмеже- ний в своїм деспотизмі. Найкращих священиків Поділля (прот. Сіцинського, Якубовича, Старинкевича), було забо- ронено єпископом Піменом в священослужінні за те тіль- ки, що вони молилися рідною мовою. Слов’янська Церква в усій своїй зброї виступила в похід проти нашої мови. Погрози, прокляття, заборони щедро сипалися з уст єпи- скопів, носителів зверхньої благодати. Але цей не духов- ний і не Христовий меч не міг вразити, ні зупинити на- шого слова. Джерело, пробившись на світ Божий, текло все далі й далі, й не було сили, яка б могла спинити його. Слов’янські єпископи на скору руку будували гатки, греблі, щоб спинити цю течію. Брали (єпископ Назарій в Київі) підписки з тих, кого висвячували, що вони не будуть пра- вити по-українському, та всі ці заходи звелися на ніщо. 198 Джерело стало річкою, яка могутньою хвилею прокотила- ся по всій Україні й виллялася в постановах Всеукраїн- ського Собору, що об’єднав у собі всю українську люд- ність. Чим більше перешкод ставили, тим тісніше, плече до плеча, ставали на діло Боже рідні сини свого народу, вірні заповітам Христа. Збільшувалося число церков, де лунала в побожних піснях рідна мова, де молилася людність і духом і розу- мом (1 Кор. 14). З’явилася потреба підвести підсумки здо- буткам визвольного церковного руху, об’єднатися всім ві- руючим українцям в одній спільній молитві й думці — став необхідним Всеукраїнський Церковний Собор. II Собор відбувся в Києві в жовтні місяці 1921 року. Цей Собор, не дивлячись на вороже відношення старих єпи- скопів, не хотів поділу Церкви, і тому звернувся до всіх слов’янських архиєреїв, що були на Україні, з запрошен- ням прибути на Собор і взяти в ньому участь нарівні з усіма членами Собору. Та це було не на руку слов’янським єпископам, ворогам визвольного церковного руху. Всі во- ни рішили одностайно відмовитись від участи в Соборі й боротися з ним і не зупинилися навіть перед тим, щоб нанести велику образу Соборові, а в його особі й усьому віруючому народові