Мартирологія Українських Церков Т. 1

українському. Собор прагнув до зго- ди, не хотів вносити розподілу та ворожнечі серед свого народу й тому ще раз через окрему делегацію запросив на соборне засідання тодішнього «екзарха України» слов’ян- ського митрополита Михаїла. Віддавши йому пошану й почесті, як митрополитові, Собор просив його рукополо- жити в єпископи української Церкви тих кандидатів, яких сам Собор обере. Митрополит ні в який спосіб на це не згодився. Тоді окремі члени Собору, виступивши з палкими, лю- бов’ю оповитими, промовами, закликали до згоди, бра- терства й від лиця всього Собору просили митрополита російської Церкви Михаїла піти на зустріч бажанням укра- їнців. Один з промовців, старий батько кооперації, Ми- кола Левицький закінчив промову словами св. Євангелія: «Ми просимо у вас хліба — не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби — не дайте нам гадюки» (Мт. 7, 9-10). Благання Собору не зворушили, не розтопили серця ста- рого царського митрополита. До нього в цей момент 199 простягала руки воскресша українська Церква, молила йо- го про життя, та даремно! Забув митрополит заповіти Христа і на це відповів: «Я гадюк не висвячую». Далі йти було нікуди, більшого гріха, більшої образи не можна було дожидати. Стало всім видно, що ні бла- ганням, ні проханням, ні Божим словом не пробити ка- мінних сердець і душ старих єпископів. Вони самі від- городилися стіною, самі вбили кола в організм Церкви, самі стали на шлях роз’єднання й боротьби. Невже ж Дух Святий і благодать була з митрополитом слов’янським, як він промовляв оті страшні слова? Син Божий в Євангелії промовляє до нас, благає нас: «З а п о- відь нову даю вам: любіть один од- ного, як Я полюбив вас» (Іоан. 13, 34). А чи була хоч крихта любови з боку цього митропо- лита і всього слов’янського архиєрейства до побожного українського народу, який устами Собору просив дати йому рідних єпископів? Чужі по крові, а ще більше по духу слов’янські єпи- скопи дивилися на наш нарід як на отару, яку можна тільки стригти й пасти «жезлом залізним» і з того мати засоби для князівського життя. Вони так любили україн- ський нарід, як вовк любить смирну ягничку, якою можна добре поживитись. Але ягничка заговорила, забажала кращої долі, і всі прокльони й гнів упали на її невинну голову. Згоди бути не могло! Українська Церква з такими єпи- скопами відродитися, зажити новим життям не могла. Верховні пастирі кинули українську Церкву на роздоріжжі, їм не цікаво й не бажано було працювати по-Божому в ній і разом з нею. Так слов’янські єпископи не хотіли піти на зустріч бажанням українського народу, вони гадали й мрі- яли вічно тримати Церкву на Україні в своїй підлеглості й рабстві. Щоб покінчити з цими московсько-патріяршими вимогами раз на завше, Всеукраїнський Собор оголосив українську Церкву автокефальною. «Автокефалія» (з грецького — сам собі голова) — сло- во чужоземне, грецьке: воно визначає незалежність, само- стійність, непідлеглість Церкви ніякій іншій Церкві.