Мартирологія Українських Церков Т. 1

ійсно так, що саме Церква, а не єпископат чи священство заховує й має всю повноту дарів Св. Духа, показує й доводить нам велика «книга книг» — Новий Заповіт Господа нашого Ісуса Христа. Там знайдемо ми непереможне свідоцтво, що в часи апостольські, які по- винні на віки вічні бути зразком для всього християнства, Церква, Христова громада давала благодать на вище па- стирське служіння. Ось що читаємо в книзі: «Дії св. Апостолів»: «Були ж у Церкві, що була в Антіохії, деякі пророки та вчител і... Як же служили Господеві та пости- ли, сказав Дух Святий: одлучіть ме- ні Варнаву та Савла на діло, до яко- го покликав Я їх. Тоді попостившись, положили руки на них і відпустили» (Діян. 13, 2-3). Бачимо, що в апостольську добу не окремі особи чи єпископи, яких і не було ще тоді, а Церква, зібрання вірних, покладали руки на обраних і цим творили дійсну висвяту на апостольське служіння. Даремно ті, що обстоюють висвяту виключно руками єпископів, кажуть, що на Варнаву й Савла руки покладали не звичайні вірні, а «пророки та вчителі». Тут розуміється пророки не в старозавітнім значінні цього слова; проро- ками тут звуться ті вірні, які з’ясовували, тлумачили слово 203 Боже. Що це так, видно з тих же «Дій»: «ввійшов- ши в господу Филипа, благовісника одного з семи, пробували у нього. Було ж у нього четверо дочок — дів- чат, що пророкували» (Діян. 21, 8-9). Навіть серед жіноцтва, як видно, могли бути проро- чиці, цебто особи, що вміли добре й розумно з’ясовувати й передавати Боже слово. А коли Церква антіохійська, віруючі, Христова громада рукоположили Варнаву й Сав- ла, — то тим більше Церква може висвятити, рукополо- жити в разі потреби єпископа. Та й самі слов’янські єпископи потай визнають цю ве- лику істину, що не єпископат, а Церква висвячує й дає благодать (харизму). Бо й вони читають таємну молитву на посвячення диякона, в якій моляться: «Не через покладання рук моїх, але в завітанні багатих Твоїх дарів — дається благодать достойним» (чин хіро- тонії в диякона, молитва II). І Всеукраїнський Собор, після відмовлення слов’янської Церкви висвятити на єпископів кандидатів, що їх обрав Вс. Пр. Цер. Собор, звернувся до цього апостольського способу висвяти. Ухвалено було, аби тих осіб, що буде їх обрано на єпископів, висвятити всією Церквою, всім Со- бором, як колись в Антіохії й Олександрії. Знаючи й від- чуваючи всю важливість і значіння цієї справи, члени Со- бору трьохденним постом і молитвою підготовляли себе до Великої Дії. В день висвяти першого єпископа-митрополита десятки священиків творили спільну службу Божу в Софійськім соборі. Настав величний час висвяти. Вся громада Хри- стова, Собор весь зіллявся в одній полум’яній молитві до Отця Небесного — дати, послати Духа Святого першому українському єпископові. Старший віком протоієрей чи- тав висвятну молитву, а всі члени Собору поклали руки на того, кого посвячували. При співах церковних і молитві одягли висвяченого в архиєрейські риз