Мартирологія Українських Церков Т. 1

и, — й настала хви- ля чистої, святої радости. Всі плакали, вітали один одного з відродженням української Церкви та її ієрархії. То був дійсний Великдень віруючого українського на- роду нашого. Також відбувалась висвята і других обраних Собором єпископів з участю вже висвячених. Ясно тепер, що коли Всеукраїнський Собор, виконуючи непереможну волю всієї української Церкви, беручи при- 204 кладом Новий Заповіт Спасителя Нашого й Церкву Олек- сандрійську і в побожнім пориві віри через соборне ви- свячення набув собі єпископів, то й з догматичного і з історичного боку було це цілком правдивим і дійсним. III Як свою рідну українську мову ми вживаємо в цер- ковних службах на підставі слова Божого, так і ієрархію свою ми відновили теж на певних історичних і канонічно- євангельських підвалинах, і цього заперечити ніхто не може. Цього мало. В своїм ще молодім історичнім житті українська Цер- ква здійснила практику перших віків християнства, ввела соборноправність. Відомо, що на протязі восьми віків християнства всі важливі питання, суперечки вирішувалися не окремими людьми, не самими єпископами, а Соборами, зібранням всієї Церкви — і єпископів, і віруючих. В царській Росії Церква зразу стала прислужницею ца- рату, попала в державний полон. Про соборноправність і мови бути не могло. Особливо за цезаря Петра І Церква втратила всю свою церковну незалежність — головою Цер- кви став цар. Дійшло до того, що навіть в закони вмісти- ли кощунні слова: «царь єсть глава церкви». (Осн. зак. Рос. имп. ст. 42, 43, изд. 1842 г.). Фактично, на ділі, не єпи- скопи, а царські чиновники керували Церквою, на чолі з обер-прокурором. За свого суддю єпископи слов’янської Церкви вважали не Господа Спасителя, а царя. Ось яку присягу складали єпископи — члени «Святейшего Синода»: «Признаю и клятвою утверждаю, что верховний судия сего святейшего синода єсть император всероссийский, наш государь все- милостивейший» (Церк. Вед. 1906 г., N 0 . 24, ст. 1822). Без згоди й волі царя і обер-прокурора ні один єпископ не міг бути висвячений. Цар Олександер І проти волі Синоду приписав висвятити двох осіб на єпископів — і висвяту покірно було переведено. Ось що пише сам єпископ сло- в’янської Церкви Лаврентій Тульський: «Обер-прокурор — глава Церкви; он управляет, награждает, перемещает с одной кафедри на другую» (Церк. Вед. 1906 г., N 0 . 40, ст. 2684). І далі: «Ни один протокол не будет представлен к под- 205 писи членам святейшего синода, если на нем рукою обер- прокурора не будет написано, что он им просмотрен; ни один протокол, подписанньїй всеми членами свят, синода, не будет приведен в исполнение, если на нем рукою обер- прокурора не будет написано «исполнить» (Лаврентій, єп. Тульський, там-же). Слов’янські єпископи віддали Церкву на поталу цара- тові, а самі зробилися вірними служителями його. Правда, за це на груди їм чіпляли безліч хрестів і звізд, за це мали солодке життя, зовнішню пошану. І дійшла