Мартирологія Українських Церков Т. 1

слов’янська Церква до цілковитого занепаду. Єпископи, що поставля- лися й висвячувалися з царської ласки, байдужі були до потреб свого народу. Він, нарід цей, для них був чужий, незнаний, невідомий. Інколи, зрідка, архиєрей показувався до народу й «про- їжджав» по парафіях. То було «шествіє» в грозі й в бурі. Не їхав, а летів попереду нього доброю поштою справник, не відставав і пристав; на голову скакали стражники. О, нарід простий знав, що архиєрей їде: бо ж треба було поправляти дороги й містки, щоб не заломилася карета. Дзвонили до безтями в дзвони, тремтіли священики, до- жидаючи «благостного» архипастиря. Стихло все — йде коротенький молебень, — лунав громоподібний «протодиа- конский глас» — і часто-густо без єдиного слова втіхи вірним, від’їжджає «владика». Очманілі селяни згадують все: і карету, і коні архиєрейські, і «глас» протодиякон- ський, і переляк свого пан-отця, — одного не згадають тільки: слова ласки й любови архиєрейської, бо не було їх і не чули їх. І ось такі то єпископи всіма засобами боролися проти змагань народу взяти участь в ділах Церкви. їм потрібна була покірна, темна маса, а не свідомі брати-вірні. Це своє презирство до віруючого народу не соромились вони вияв- ляти одверто й прилюдно. Відомий архиєпископ Волин- ський Антоній на бажання 32 петербурзьких священиків, щоб і віруючі й священики мали участь в Соборах, так відповів в своїм «одзиві»: «Я думаю, что если бьі для участия на Соборе при- гласить в полном составе любую каторжную тюрьму, то она не могла бьі в такой степени опозорить нашу святую веру и прогневить Бога, как подобньїе кандидати в члени поместного Собора» (Церк. Вед. 1906 г. N 0 . 6, ст. 269). А ось інший, теж досить відомий Саратовський єпи- скоп Гермоген, одного разу пароплавом прибув до Цари- 206 цина. Там урочисто зустріло його все духівництво й пер- шими словами його були: «псьі нелающие». Так цей «єпи- скоп Божий» обізвав своє духівництво за те, що не досить гостро й жваво проводило воно «істинно-руську» думку й політику. Яке ж безмежне презирство слов’ян, єпископату до віруючого народу! Беручи приклад з вищих, і священики почали з погор- дою дивитися на народ, серед якого жили й працювали. Натерпівшись та наївшись страху від свого провідника- єпископа, чимало з них почали уявляти з себе теж «вла- дик» перед своїм меншим братом — простим народом. Дійшло до того, що далі кухні та сіней віруючий не міг ступити в хаті свого духовного отця. Не брата старшого, не першого порадника, а якесь «начальство» став бачити в своїх священиках віруючий народ наш. Старовинне право на Україні — вибирати собі свяще- ника — було знищено. Слов’янська Церква, таким чином, відвернулася від народу, віддала себе на послуги царату, загасила дух соборноправности, ніяк не хотіла допустити віруючий народ до керування церковними справами. Українська Церква поклала цьому на віки кінець. Цер- ква складається з усіх вірних, які є каміння цієї великої будівлі,