Мартирологія Українських Церков Т. 1

Д СОЮЗУ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ З ЦАРСЬКОЮ ВЛАДОЮ УАПЦерква, проголосивши себе незалежною, одночасно ви- разно підкреслила свою аполітичність. Це було не тільки ви- могою часу (з огляду на проголошення комуністичною владою повного відокремлення Церкви від держави ), але й реакцією на горезвісний приклад російської Церкви, яка перетворилась у цар- ській імперії на беззастережного виконавця волі державної вла- ди. У статті архисп. М. Пивоварова «Церква в державі та її відокремленість», опублікованій 1928 року на Україні, детально з’ясовано як, всупереч засадам християнства, Російська сино- дальна Церква була тісно підпорядкована царській державі і самому цареві, що вважав себе головою Церкви. ( Уривок). ЦЕРКВА В ДЕРЖАВІ ТА її ВІДОКРЕМЛЕНІСТЬ Дореволюційна греко-російська Церква звичайно нази- вається синодальною, але правильніше було б називати П імператорською, бо вона віддалася державі, піш- ла на злиття з останньою, стала слугою імператора й сама наскрізь просяклася державністю, втративши навіть свою назву й обернулася в «ведомство православного испове- дания». Вищі керівники синодальної греко-російської Церкви, визнавши самодержавство виключно християнською, цер- ковною формою державного керування, виробили й фаль- шиву ідею «православного царя», внесли П навіть до бого- служення. В житті Церкви сталися ті неможливі явища, які не мали б місця, коли б російська Церква не сприятливістю російської держави користалася, а жила б серед байдужого, навіть ворожого до Христа поганства чи й просто невір- ства. Історія свідчить, що позиція татарських ханів і ту- 215 рецьких султанів, принципово зайнята ними відносно Христової Церкви в час перебування останньої під їхньою державною зовнішньою зверхністю, носила характер більш уважного відношення до Церкви й була внутрішньо більш християнською, ніж позиція до Церкви бувшого російсько- го «царського», «православного» уряду. Хани й султани не порушували внутрішньої свободи Церкви. Закони бувшої Російської імперії обезличили Церкву. Апостол Павло навчає Церкву: «Голова Церкви — Христос» (Еф. 5, 23; Кол. 1, 18), а російські державні зако- ни виправляють його ст. 42: «Император, яко христианский государь, єсть верховньїй защитник и хранитель догматов (?!) господствующей верьі и блюститель правоверия и вся- кого в Церкви святой благочиния; в сем смьісле император в акте о наследии престола 1797 года апреля 5 дня име- нуется главою Церкви». І ст. 43: «В управлений цер- ковном, самодержавная власть действует посредством св. Синода, ею учрежденного. В присяге, которая требуется от членов Синода при вступлении в зту коллегию, через ко- торую самодержавная власть управляет Церковью, между прочим, значится следующее: „Признаю и клятвой утвер- ждаю, что верховньїй судья сего св. Синода єсть импе- ратор всероссийский, наш государь всемилостивейший”». До більшого знущання над Церквою не можна дійти; більшого гніту, більшого приниження, ніж є в 42 статті основ