Мартирологія Українських Церков Т. 1

ви, аби взяли діяльну участь в цьому житті всі кола громадянства й цим виявили всю силу творчости духа й удоско- налення розуміння релігії Христа, ту творчість, що в дореволю- ційні часи була знехтована так званою Синодальною Російською Церквою. Через соборноправність треба було оживити, піднести діяльність всього вірного народу в Церкві. Оголошенням своєї аполітичности. Церква не тільки хотіла відмежуватись від злочину старої Церкви, що уявляла з себе не невісту Христову, а державну установу, в якій переважав елемент політичний, що було переступом волі Христа, порушенням віри Христової, утратою чистоти своєї, бо коли в Церкві панує полі- тичний елемент, вона забуває про релігію Христа й перестає бути Церквою й [не може] зберегти себе чистою від цього гріха. В різні часи життя УАПЦ основні ідеологічні положення її не однаково приймались і втілювалися в життя Церкви. Не однаково розумівся національний момент. Починаючи з 1921 року, діячі Церкви в цьому моменті поді- лились на дві протилежні групи. Одна група йшла до відродження УАПЦ через церковно-національну свідомість українського на- роду, а друга, навпаки, через Церкву хотіла відродити українсь- кий народ, як націю. Перша група вводила в Церкву національний елемент для повноти церковного хиття, а друга вживала Церкву для повноти національного життя. В першепочаткову добу ця група, група, що через піднесення церковно-національної свідомости прямувала до відродження Церкви, завдяки своїй слабості, чи іншим обставинам життя Церкви, не мала змоги підняти свій голос і довгий час мусіла бути загубленою у хвилях захоплення другої групи Церкви, наст- роєм націоналістично-церковним. Доводилось часто чути, як під впливом перебільшених націоналістичних почувань в окремих промовах давалась перевага думці про Україну, а не про все людство. Зі всіх боків ми чули обвинувачення в петлюрівщині, шовінізмі і т. д. Часто трудно було виправдатись в цих обвину- ваченнях, бо вони мали певні підстави. Тепер перед нами стоїть велике завдання виправити всі хиби, що дав нам ухил в шовіністичний бік; для цього потрібно освідо- мити всю УАПЦ в тому, що ця хиба у нас була й є досі й що ця хиба гальмує справу розвитку й поширення УАПЦ і, засудивши її, всім керуючим церковним органам і вірним працівникам Церкви пильно дотримуватись суто-церковного змісту в своїй праці. Здійснення автокефальности української Церкви іноді теж переводилось у надто вузьких націоналістичних рямках. Відрод- ження культових святощів народньої душі іноді трактувалось в 373 розумінні абсолютної самостійности не Церкви української, а українського народу. Тут на терені України боротьба за автокефалію Церкви мала й має своє законне місце, але розуміння автокефалії іноді межило з повним відкиданням думки про Церкву українську, як складову частину Христової Церкви, а може й перешкоджало спробам встановити зв'язок з іншими Церквами. Таке розуміння викликало незадоволення не лише кіл, що належ