Мартирологія Українських Церков Т. 1

єте добу в житті нашої УАПЦ, багату різними прилюдними й неприлюдними заявами, деклараціями та мемо- рандумами й делегаціями до уряду, що в них доводилось про щиру лояльність УАПЦ до радвлади. Уже ця потреба в декла- раціях та делегаціях свідчить, що тут не все було добре, що в дійсності цієї лояльности не було, або вона була сумнівна. Зупинімось хоч на способі поповнення складу служителів культу, що мав місце в УАПЦ до 2-го ВПЦС. Вступ до лав священнодіячів УАПЦ елементові зовсім нецерковному не був неможливим. Висвячували іноді, не достатньо придивляючись до освітнього стану, до релігійного світогляду, до минулого канди- датів. Завдяки такому методу поповнення священнодіячів, ми маємо людей нецерковних, нерелігійних, з темним минулим. Ми маємо Карпенків, Сагайдачних, Климків і т. д. Такий елемент у складі священнодіячів УАПЦ, безумовно, підривав не лише зовнішнє-правний стан УАПЦ, а й авторитет священика УАПЦ, а разом і справу відроження її. Було одною з причин неправдивого ставлення до держави неправдиве розуміння закону про відокремлення Церкви від дер- жави. Давалось пояснення селянам такого характеру: «В церкві й у цвинтарі церкви можна робити все, що хочеш — влада карати не має права, бо вона відділила Церкву від держави, а за цвин- тарем, уже мовчи, бо будеш покараний». Не дотримувались пев- них норм щодо користування храмами, особливо, на паритетних умовах: не пускали слов’ян до церкви силою, не дотримувались підписаних з ними умов, силою відбирали ключі і т. ін. Але, ясно, що основною причиною було неуміння чи неба- жання декого з керівників Церкви вести правдиву лінію відно- шення до держави. Здавалось, що вереснева нарада 1926 року нагадала Церкві про всі ті гасла й засади, що були прийняті першим ВПЦС і виправила оцю велику хибу в житті УАПЦ. Найвищий духовний керівник Церкви о. митрополит Василь визнав усі помилки в справі відношення до держави й усі ухвали вересневої наради й дав під ними свої підписи. Життя УАПЦ стало налагоджуватись. Периферія, що радо зустріла воскресіння свого життя, напружено готовилась до Великих Покрівських Зборів ВПЦР. 375 Покрівські Збори були продовженням і розвитком того, що було зроблено вересневою нарадою представників УАПЦ. Великі Микільські Збори що відбулись у травні 1927 року відзначили заспокоєння життя УАПЦ. Здавалось, все добре. Взято новий правдивий курс церковного життя, що повинен дати Церкві повне заспокоєння, але так здавалось. А ось Київська, наприклад, Церква на нараді представників парафій м. Києва зразу могла бачити спробу о. митрополита Василя відкинути ухвали вересне- вої наради, не визнати обраного нею керуючого органу «Всеукр. комісії по унормуванню життя УАПЦ». Чути було від вищого духовного керівника по адресі керуючого органа таке: «Ви люди нецерковні. Коли вам не довіряють, то чого тут сидите, ідіть собі, ідіть... Ви не хочете робити того, що вам Церква каже» (стор. 99, том І). Цим виступом вищого духовного керівник