Мартирологія Українських Церков Т. 1

визнають свяще- ників, ікон і т.д., а в зв’язки з Папою чи з реформаторами мало хто вірив. Зрештою, люди бачили українських свяще- ників на богослуженнях у церквах, за таким порядком відправ і в такому ж облаченні, як і інші батюшки, чули як вони правлять служби Божі їх рідною мовою, і цього було досить, щоб усякі сумніви, навіяні ворожими підшептами, зникли. Так було, наприклад, в одному селі на Чернігів- щині. Коди приїхав туди з сусіднього села український причет на прохання одного парафіянина відслужити пана- хиду на могилі його сина, і зібралася на цвинтарі сила- 395 силенна людей, то всі з зачудованням дивилися на прибу- лих аж доти, поки священик одягнувся в ризи, взяв у руки кадило і почав відправляти панахиду. Шепіт пройшов по людях: «Диви — і ризи такі самі, і хрести, і кадило, і свічки, і співають так само. А нам казали...» Можна собі уявити, що їм «казали». Скінчилось тим, що люди попро- сили ще відправити кілька панахид, потім молебень, посвя- тити воду в колодязі, і більше вже «шептунів» не слухали, там скоро утворилася гарна українська парафія. Такі і по- дібні факти мали місце в багатьох селах. Часто отак пере- свідчені парафіяни заставляли священиків, які ще вагалися переходити на українізацію і підпорядкування парафій Українській Автокефальній Православній Церкві. Нераз було й так, що коли священик не погоджувався на перехід до УАПЦерки, то громада усувала його з настоятельства і просила ближчого українського єпископа призначити їй пастиря автокефаліста. Українізація Церкви після Собору йшла швидко і різ- ними шляхами. Митрополитові і єпископам часто важко було вчасно задовольняти вимоги того руху бо бракувало священиків; це гальмувало нормальний розвиток Церкви. Доводилось погоджуватися на українізацію деяких парафій з розрахунком обсадження їх настоятелями — пізніше. Від села до села їхали українські владики, назустріч їм вихо- дила громада, вітала хлібом-сіллю, добрим сердечним словом, і запрошувала до церкви. Повна церква людей на службі Божій, захоплені відправою уважні обличчя, нат- хненна проповідь-повчання, сповідаються, причащаються, просять відправити молебень, панахиду, із слізьми про- воджають із церкви. Після служби громадська трапеза — знову теплі надхненні слова, прохання парафіян про при- значення настоятеля, і єпископ з причетом їде до сусід- нього села. Не скрізь, правда, після завітання єпископа усталюва- лася українська парафія, залежало багато від активности людей, від неорганізованости противників, від їх тактики чи, зрештою, від вмілости українського священика, що за- лишався на новій парафії. З старих священиків небагато пішло до української Церкви: витворене віками неволі становище багатьом пе- решкоджало включитися в український церковно-національ- ний рух, тримало їх в російській церковній сфері. Але на честь найкращих священиків з українців треба сказати, що були й такі, які хоч і не брали активної участи у відрод- 396 женні Церкви